Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

«Тепер або ніколи», — майнуло в голові мисливця… Він довго цілився й, нарешті, натис на курок…

Вогонь, оглушливий постріл і ревіння!

На Тимка навалилося щось велике й важке. Хлопець відчув різкий біль і знепритомнів.

Запанувала глибока тиша, і лише зрідка в лісі гукала сова, ніби нагадуючи, що вона пильнує й знає про все, що відбувається під чорними крилами ночі.

Того дня Тимко не прийшов додому, і його дбайлива мати зранку бігала по хатах — розпитувала, чи не бачили де її сина. Пішов, мовляв, і не повернувся.

Надя від хвилювання не спала всю ніч. Вона уявляла собі, як Тимко сидить у лісі й чатує на страшного, волохатого велетня. Час від часу дівчина виглядала з вікна, бо її переслідувала невідступна думка, що ще сьогодні вночі хлопець привезе ведмедя. Щось нашіптувало їй, що Тимко впорається з клишоногим; тоді Наді доведеться сплатити борг. Ця думка не була дівчині неприємною. Надя заснула тільки на світанні й пробудилася саме в ту мить, коли схвильована Тимкова мати прибігла до неї розпитувати про сина.

«Що? Тимко не повернувся?! — вигукнула дівчина. — Боже мій, мабуть, той ведмідь роздер його! Мерщій до лісу, до вівсяного поля!»

Та не встигли жінки вибігти з двору, як на вулиці почулися крики.

«Вже везуть його!..»

Перед будинком зупинилося дві підводи. На одній лежав закривавлений Тимофій Старобор, а на другій — величезний ведмідь. Привезли їх селяни з сусіднього села. Вони їхали до млина лісовою дорогою й тільки-но переїхали через Чорний струмок, як коні залякано шарпнулися — зачули вбитого ведмедя. А неподалік від струмка селяни знайшли мисливця і його трофей.

На щастя, до села саме приїхав лікар робити школярам щеплення. Він одразу ж оглянув Тимка, зашив здерту шкіру на голові і велику рану, що тяглася від скроні аж до нижньої губи.

Тимко лежав на постелі, і з-під пов'язки було видно лише його ніс, губи та одне око. Мати плакала над сином, а тим часом односельчани перед домом розглядали ведмедя.

«Дивіться, в нього немає хвоста!» — вигукнув коваль Уткін — пристрасний мисливець.

«Оце так поталанило хлопцеві! — закричали інші. — Та це ж той самий ведмідь, якому Тимко Ведмежий хвостик відстрелив хвоста. Такого ще не чувано, щоб хтось стріляв клишоногих по частинах. Мабуть, наш герой і сам не знає про це. Підіть розкажіть йому!»

«Ходімо!»

Дев'ять чоловік зайшли в дім так обережно й тихо, як раніше входили в церкву на Великдень. У сінях вони зупинилися, постукали й один по одному навшпиньки ввійшли до світлиці. Тимко дивився на них єдиним вільним оком — йому важко було навіть головою поворухнути, а хотілося привітати гостей. З кухні прибігла мати, побачила стільки людей і аж за голову схопилась — адже лікар приписав хворому цілковитий спокій!

«Ми тільки на хвилину, — поважно промовив Уткін, — щоб побачити хворого героя і поздоровити його. Він утяв справді надзвичайну штуку: застрелив, як бачите, ведмедя, котрому бракує того самого хвоста, що зберігається в Тимка вдома ще од весни».

«Ви щось плутаєте, дядьку…» — ледве прошепотів Тимофій Старобор.

«Нічого не плутаю. Нас тут дев'ятеро, і всі підтвердять, що твій трофей без хвоста».

І справді, це був той самий ведмідь, на якого колись упав Тимко під час полювання на глухарів; той самий, що влітку заступив Наді дорогу, за якого щасливому мисливцеві належала тепер заслужена нагорода.

Як тільки відвідувачі пішли, в кімнату ввійшла Надя. Побачивши пораненого, дівчина заплакала. Старобор обернувся до неї й радісно зашепотів:

«Надю! Надійко!..»

Надя нахилилася над хворим і поцілувала його в губи так ніжно, що Тимко мало не захлинувся від блаженства.

«Мій любий, дорогий Тимко, — шептала дівчина, — пробач мені, все це сталося через мене. Ох, адже той ведмідь міг роздерти тебе. Що б я тоді робила?»

До Наді підійшла Тимкова мати, взяла її за руку й сказала посміхаючись:

«А я й не гадала, що мій син знайде собі таку красуню наречену…»

А в сінях тим часом тітка Докія шушукалася з сусідками, які щойно проливали над Тимком сльози:

«Ось тобі й маєш! Тепер ясно, чому Тимко відмовлявся від усіх наречених. Але подумайте тільки, хто їх посватав? Ведмідь! Та це ж жах, не по-християнськи!»

Старобор за два місяці видужав, і на масляну справили весілля. Мисливець був добре-таки позначений ведмежими пазурами, і, треба сказати, ті шрами не додали йому краси.

Відтоді Тимко зненавидів геть усіх ведмедів. І коли тільки йому доводилося натрапляти на слід клишоногого, мисливець не міг заспокоїтись, доки не продірявлював йому кулею шкуру.

— Сподіваюсь, не з помсти за посередництво в сватанні? — спитав Олег.

Ми засміялися, але Тит Андрійович запевнив нас:

— Звичайно, ні. Тимко з Надією й досі живуть, мов голуб'ята, й вже виховали собі двох жвавих голуб'яток. Він просто зненавидів ведмеже плем'я за те, що воно позначило його на все життя. Ось ви самі з ним познайомитесь.

Було вже пізно, коли ми розійшлися спати. Наступного дня лаштувались у путь. Досвідчений Петро Андрійович давав нам поради й наглядав за всім. Кожна річ пройшла через його руки, все зайве він відкидав, щоб не переобтяжити коней.

Важливим вантажем були палатки, без яких подорож у тайзі взагалі немислима. Це були невеличкі намети на дві-три особи, дуже практичні й зовсім водонепроникні. Спальні мішки теж були необхідні. Для Тамари брали окрему маленьку палатку.

Зовсім несподівано до Петра Андрійовича завітав опівдні гість, з яким Чижов довго розмовляв і, нарешті, представив його нам.

То був Федір Лаврентійович Шульгін, лісничий, ділянка якого простяглася на багато сотень кілометрів навкруги Вертловки. Дізнавшись про нашу експедицію, Шульгін просив Чижова дозволити йому приєднатись до нас. Він, мовляв, уже давно