Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

і не герой, а просто безтурботний відчайдух, він усі небезпеки стрічав з незворушним виглядом і під час полювання перед лицем найближчої загрози робив своє діло так спокійно й зосереджено, ніби тесля-підмайстер, найнятий сезонно. Завжди веселий, вільний, безтурботний, він порядкував своїм човном так, наче кожна сутичка не на життя, а на смерть - це товариська вечеря, а екіпаж човна - запрошені на неї гості. Він так ревно дбав про те, щоб розміститись у своєму човні з усіма можливими вигодами, немовби старий кучер, що намагається вмоститись на передку поштової карети якнайм’якше і якнайзатишніше. Підпливши до кита, в самому вирі смертельного бою він орудував своїм безпощадним списом так спокійно і вправно, як ото бляхар посвистуючи орудує молотком. Навіть опинившись під самим боком у оскаженілого страховища, він, як звичайно, мугикав яку-небудь хвацьку пісеньку. Завдяки цій давній звичці Стаб сприймав пащеку смерті так, немовби то було якесь вигідне крісло. Що він думав про саму смерть - важко розгадати. Та й чи думав він про неї взагалі? А якщо йому коли-небудь і траплялося після доброго обіду звернути думками в цей бік, то він, напевне - як і кожен справжній моряк,- сприймав її ніби команду вахтового начальника: видертись по щоглі вгору й упорати там якусь роботу, а яку саме - він побачить, коли виконуватиме ту команду, не раніше.

Можливо, й ще одна річ, поряд з іншими, давала Стабові таку безтурботність і безстрашність, допомагала йому так весело нести тягар життя в цьому світі, повному понурих мандрівних крамарів, пригнутих до землі своїми клунками, і зберігати отой майже нечестиво-веселий настрій. Тією річчю, видимо, була його люлька. Та куценька люлечка стала невід’ємною рисою його обличчя, як брови чи ніс. Легше було уявити собі, що він устає з койки без носа, ніж без тієї люльки. У нього над койкою, на відстані руки, була прилаштована поличка з цілим рядком готових, набитих люльок, і, лягаючи спати, він викурював їх усі підряд, припалюючи одну від одної, потім набивав їх, щоб були напоготові. Устаючи після сну, Стаб спочатку стромляв люльку в рот, а вже тоді - ноги в холоші.

Мабуть, оте безнастанне куріння й було принаймні однією з причин його незвичайно спокійної поведінки. Адже всі знають, що наше земне повітря - чи то на суходолі, чи то в морі - наскрізь отруєне невимовною скрухою безлічі смертних, що видихнули ту скруху, помираючи; і так само, як під час холерної пошесті багато людей ходять, тулячи до рота просякнену камфорою хусточку,- отак, мабуть, і дим Стабової люльки був ніби дезинфекційним засобом проти всіх земних прикрощів.

Третім помічником був Фласк - невисокий, кремезний, рум’яний юнак з Тізбері, що на острові Мартас-Віньярд, дуже войовниче настроєний щодо китів: аж здавалося, ніби він убачає в них своїх особистих споконвічних ворогів і тому вважає справою честі вбивати їх, де тільки стріне. Він був начисто позбавлений будь-якої пошани до цих чудесних тварин, до їхньої царственої величі та їхніх таємничих звичаїв і так самісінько нездатен був уявити, що зустріч із ними може загрожувати якоюсь небезпекою. В його вбогій уяві кит, це чудо природи, був просто величезною мишею чи в крайньому разі водяним щуром: щоб його вбити та витопити з нього лій, потрібно тільки трохи хитрості, часу та мороки. Через цю свою наївну, несвідому безстрашність він ставився до китів трохи легковажно; він ганявся за ними ніби для забавки, і все трирічне плавання за мис Горн було для нього просто веселою, цікавою грою, що тривала три роки. Як теслярські гвіздки поділяються на два види - ковані й дротяні,- так можна поділити на два види й усіх людей. Малий Фласк належав до виду кованих: тих, що тримають міцно й тримаються довго. На «Пекводі» Фласка прозивали Льодоламом, бо його постать справді чимось нагадувала короткий прямокутний брус, який має в північних китобоїв таку назву. З того бруса в усі боки стирчать кілки, що захищають судно від ударів крижин у буремних арктичних водах.

Такі були три помічники капітана - Старбак, Стаб і Фласк,- найзначніші люди на судні. За звичаєм усього китобійного флоту, вони ж і командували трьома вельботами - китобійними човнами «Пеквода»,- як старшини човнових екіпажів. У тому великому бойовому порядку, в якому капітан Ахав збирався вести свої сили на китів, ці троє старшин були ніби ротними командирами. Озброєних довгими, гострими китобійними списами, їх іще можна назвати трійкою добірних списників, а гарпунники були ніби метальники дротиків.

Оскільки ж у цьому уславленому промислі кожного старшину вельбота, наче середньовічного рицаря, завжди супроводить гарпунник, який при потребі подає йому нового списа, коли старий погнеться чи вислизне з рук під час нападу на кита, і навіть більше, оскільки між ними обома здебільшого панує щира злагода й приязнь, то саме зараз годиться розповісти й про гарпунників «Пеквода»: котрий з них був приставлений до котрого зі старшин вельбота.

Першим треба згадати Квіквега, якого обрав собі за зброєносця Старбак, старший помічник капітана. Але Квіквега ми вже знаємо.

Другий був Тештіго, чистокровний індіанець із Гейхеду - найзахіднішого мису острова Мартас-Віньярд, де й досі ще існують останні рештки селища червоношкірих, яке довго постачало сусідньому Нентакіту багатьох найвідважніших гарпунників. У китобійному флоті їх так і називають «гейхедцями». Довге, тонке чорне волосся Тештіго, випнуті вилиці, круглі чорні очі, по-східному великі, як на індіанця, але по-південному блискучі й виразисті - все це свідчило, що він спадкоємець незіпсутої крові тих гордих воїнів-мисливців, котрі в погоні за могутніми лосями Нової Англії з луком у руках блукали лісами цього краю. Але сам Тештіго давно вже не вистежував мисливської здобичі в лісі, тепер він полював у морі на велетнів китів, і несхибні стріли його предків заступив нащадкові незрадний гарпун. При погляді на його смагляві, м’язисті, зміїно-гнучкі руки й ноги легко було повірити в забобонні уявлення декого з перших пуритан і подумати, що й справді цей дикий індіанець - син Князя Повітряних Стихій. 36

Тештіго був зброєносцем Стаба, другого помічника капітана.

Тепер розповімо про Дагу, третього гарпунника,- здоровезного, чорного як смола негра-дикуна з левиною ходою, справжнього царя Агасфера 37 на вигляд.

З вух його звисали золоті обідки, такі великі, що моряки жартома називали їх «римами» - кільцями, до яких на палубі кріплять снасті,- і казали, що до них би