Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 98
Перейти на сторінку:
тих гро­шей?

Не відповів нічо­го. Знав, що йо­го батько спро­дав уже по­ло­ви­ну змо­ло­че­но­го збіжжя, але він бо­яв­ся ска­за­ти се Рахірі. Во­на си­лу­ва­ла чо­ловіка за­раз до чо­гось… а він не мав настільки відва­ги, аби вис­ту­па­ти про­ти батька. Чи мав жа­да­ти для се­бе гро­шей? Сього не ро­бив досі ще ні Ми­хай­ло, ні він; старі самі роз­по­ряд­жа­ли грішми, та в нього й не бу­ло, до то­го, ніякої при­чи­ни до жа­дан­ня. Але во­на б ще при­си­лу­ва­ла йо­го до то­го, та й та­ки її прав­да.


- Чи він прий­де на Ве­лик­день до­до­му? - спи­та­ла.


- Може, як діста­не урльоп! Старі аж ги­нуть за ним!


- А ти?


- Я? А мені що до то­го? Про ме­не, най прий­де! Врешті, я хотів би видіти, чи він усе ще та­кий бо­ягуз і боїться стрільби. Він страш­но бо­яз­ли­вий, Рахіро, ну…- відтак ур­вав рап­том і за­мовк.


- А ста­ра все так ду­же пла­че?


- Правда! Я му­шу де­сять разів на день слу­ха­ти, що з ним по­тяг­ло з ха­ти й «сон­це», і все «доб­ро». До то­го всього во­на те­пер лю­та, що він там зви­кає. Во­на бу­ла би хотіла, аби він і досі за нею за­во­див та пла­кав, тим ча­сом він уже звик. Зра­зу так ба­ну­вав, що хотів утіка­ти. Та­то се ска­зав мені. Во­на нічо­го про се не знає. Че­рез те й роз­по­ча­ла­ся бу­ла біга­ни­на до нього. Що­тиж­ня, що­тиж­ня, ка­жу тобі! Та­то потішав та, мов камінь, пе­ре­сид­жу­вав на то­лоці, де жовніри ег­зе­ци­ру­ва­ли­ся, щоб він та­та видів, аби не ба­ну­вав і аби йо­му лег­ше бу­ло. Ти чу­ла та­ке? І не со­ром йо­му? А дур­ний та­то сидів. Лю­ди, що йо­го десь виділи, як він сидів, пев­но, га­да­ли, що він одурів, а він сидів, аби хлоп­чисько мав йо­го пе­ред очи­ма та аби не ба­ну­вав так ду­же.


- З ним, пев­но, й не один клу­но­чок по­ванд­ру­вав! - до­да­ла во­на.


- Розуміється! Ста­ра га­дає, що при війську не да­ють нічо­го їсти!


- Ти,-сказала Рахіра по хви­лині бист­ро­го на­мис­лу,- як дов­го він ще там бу­де?


- Мені здається, ще півто­ра ро­ку. Але я не знаю на­пев­но!


- А відтак?…


- Що «відтак»? Відтак вер­не на­зад до­до­му, оже­ниться і бу­де ґазду­ва­ти, як усі лю­ди!


Вона не про­мо­ви­ла нічо­го. Стяг­ну­ла хмар­но бро­ви над чо­лом і вп'яли­ла очі в зем­лю. І він не го­во­рив більше нічо­го. Кілька лю­дей вий­шло про­ти них, і він за­вер­нув доріжкою до своєї ха­ти.


Розсталися.



ХІ



Було вже по Ве­ли­кодні.


Озимина зе­леніла тут і там у яснішій і темнішій зе­лені і відби­ва­ла­ся ве­се­ло від не­по­ора­ної ще ріллі.


Івоніка тро­хи припізнив­ся з оран­ням. Не вспів покінчи­ти всього на час. Не міг сам зі всім упо­ра­ти­ся, і хоч Са­ва жи­во при всім по­ма­гав, все-та­ки не дос­та­ва­ло Ми­хай­ло­вих рук. Оран­ня за­тяг­ло­ся і, що най­гірше, ора­ло­ся ли­ше од­ною па­рою волів.


Тяжко бу­ло сеї вес­ни.


Роздумуючи над зем­лею і своїм хлоп­цем, га­дав Івоніка те са­ме, що Ми­хай­ло, ли­ше інши­ми сло­ва­ми. Ти­сячі об­горілих рук скла­да­ли­ся на те, аби очис­ти­ти тяж­ку залізну зброю, міцні, мо­лоді, годні ру­ки, а зем­ля ле­жа­ла об­ло­гом… То­му зби­ра­ли­ся що дру­гої дни­ни смутні хма­ри під не­бом і волікли­ся жалібно то сю­ди, то ту­ди над за­нед­ба­ною зем­лею…


Марійка засіва­ла ка­пус­ту.


Взяла най­більший гор­нець, який ли­ше був у неї в хаті і в якім на пу­щен­ня ва­ри­ла завсіди ка­пус­ту зі сви­ни­ною, на­пов­ни­ла йо­го дрібненькою, не­на­че си­том пе­ресіяною зем­лею, пе­реміша­ла її з насінням і засіва­ла на двох гряд­ках на роз­са­ду. Так зви­чай велів.


Такі ве­ликі ма­ли бу­ти опісля й го­лов­ки ка­пус­ти, як он той гор­нець. Ко­ли в нім ва­ри­ло­ся на пу­щен­ня і не бу­ло сті­льки лю­дей, аби те все поїли, во­на ви­си­пу­ва­ла на їду ху­добі. Роз­хо­ди­ло­ся, го­лов­не, о те, аби в тім горш­ку ва­ри­ло­ся.


Сава по­ма­гав їй при ро­боті.


Чинив се тро­хи зліни­ва й мовч­ки. Але во­на бу­ла ра­да, що ма­ла йо­го цілу дни­ну до­ма, а те­пер при собі, і не ро­би­ла вже йо­му до­корів. По­чи­на­ла вже віри­ти в те, що все го­во­рив Івоніка, що як Са­ва, взяв­ши­ся раз до праці, по­лю­бить зем­лю, не відвер­неться більше від неї. Тоді й Рахіра ви­шу­мить йо­му з го­ло­ви. Тоді бу­де міг ви­би­ра­ти між Рахірою або зем­лею. Од­на­че ко­ли б хотів при своїм ос­та­ти, то на них усіх спав би ве­ли­кий гріх. Се ж був би не­чу­ва­ний гріх, аби він узяв за жінку та­ку близьку сво­яч­ку. То­го во­на не хо­че до­жи­ти. Не дай, бо­же! Не дай, гос­по­ди, до­жи­ти та­кої хвилі!…


- Тамтих літ по­ма­гав мені Ми­хай­лик роз­са­ду засіва­ти, а те­пер ти ря­туєш ме­не! - по­ча­ла по­важ­но, веш­та­ючись ко­ло гря­док і си­на.


Він не об­зи­вав­ся.


- Ніби ти не міг би мені все отак по­ма­га­ти, як він? Так, приміром: як він те­пер на Ве­лик­день до­ма був, та­кий чем­ний та крас­ний, як капітан! І за­раз заг­ля­нув у всі за­кут­ки, чи все в по­ряд­ку і чи все так, як за йо­го часів бу­ва­ло. Мо­же, ні!


Він усе ще мов­чав.


- Мені аж світ роз'яснив­ся, як я йо­го по­ба­чи­ла! - тяг­ла во­на дальше, нез­ва­жа­ючи на те, що він не відповідає їй ні од­ним сло­вом.- Ли­ше бог один знає, скільки но­чей я че­рез нього пе­реп­ла­ка­ла і як мені йо­го сму­ток, мов камінь, на серці ле­жав. Але бо­гу дя­ку­ва­ти, що я бо­дай йо­го виділа! Що знаю, що здо­ро­вий і жи­вий! Ко­би я ще то­го діжда­ла­ся, аби вер­нув до­до­му, та й тоді хоч най ме­не бог свя­тий в зем­лю спря­че!


Зітхнула…


По якійсь хви­лині, під час якої гла­ди­ла за­од­но ру­кою гряд­ки сю­ди й на­зад, по­ча­ла знов:


- Але ко­ли діжду­ся вже то­го? Те­пер прий­де знов хіба аж во­се­ни, мо­же, діста­не урльоп по ма­нев­рах, а як ні, то аж на різдво… На свя­ту неділю хо­че та­то до нього йти.


- Чого? - спи­тав Са­ва і гля­нув на неї пох­му­ро, ско­са.


- Так! Аби тішив­ся!


- Аби тішив­ся! - пов­то­рив Са­ва глум­ли­во і більше до се­бе. Го­лосніше до­дав: - Він дасть йо­му, пев­но, і гро­шей, а ви пішле­те йо­му пе­че­ну кур­ку?


Вона глип­ну­ла на нього.


- А тобі жаль за тим? Дя­куй бо­гу, що ти до­ма зим­ну ма­ма­ли­гу їси! Дос­та йо­му то­го, що він з ха­ти пішов! Че­кай, прий­де ще й на те­бе чер­га, то й ти пе­ре­си­тиш­ся тим доб­ром, що він!


- А сього ви хотіли б як­най­скор­ше діжда­ти­ся, не прав­да? - спи­тав він, і йо­го позір, що вічно не­мов гой­дав­ся, по­вис на ній. Зда­ва­ло­ся, він сам розірвав гать, що здер­жу­ва­ла досі нап­лив слів.


- Мой, мой, мой! - клик­ну­ла во­на і зби­ла ру­ка­ми.-

1 ... 49 50 51 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"