Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Згадували Донщинку. Лисавета поводиться недостойно: весь час лихословить про мене, іноді дуже брутально. Відповідати їй тим самим — значить піти на розрив, а цього мені не хочеться. Я, не зважаючи на все, прив'язуюсь до неї .все більше. Вона— просто розпещена жінка. Боюсь, що мій вплив буде недостатній, щоб ґрунтовно перетрясти її вдачу. Люба, шалена дівчинка. До того дівчинка, що бувала в таких бувальцях, про які я тільки чув. Поворітьма вона затягла мене до аптечного магазину і, посміхаючись, купила тальку і ще якогось чортовиння.

— Це тобі присипати від поту.

Я вклонявся дуже галантно і дякував.

Смішно, але так.

у 7 червня.

Надто вбогий у неї розумовий пожиток. Але всього іншого вона всякого навчить.

Щодня перед сном мию ноги гарячою водою, обливаю одеколоном і присипаю якимось стервом.

16 червня.

З кожним днем вона стає все нетерпимішою. В неї був учора нервовий напад. З такою важко ужитись.

18 червня.

Нічого спільного. Ми говоримо різними мовами. Зв'язує нас тільки ліжко. Спустошене життя.

Сьогодні вранці брала вона в мене з кишені гроші перед тим, як іти до пекарні, і натрапила на цю книжку. Витягла.

—Що це в тебе?

Мене обсипало жаром: що як перегорне одну-дві сторінки? Я відповів, і сам здивувався натуральності свого голосу.

— Книжка для аритметичного числення.

Вона байдуже сунула її назад у кишеню і пішла. Треба матися обачніше. Дотепи сам-на-сам тоді гарні, коли їх не читає інший.

Васі-другові — джерело розваги.

2/ червня.

Мене дуже дивує Лисавета. їй двадцять один рік. Коли вона встигла так розкластися? Що в неї за родина, як ЇЇ виховували, хто приклав руку до її розвитку? Ось питання, що мене дуже цікавлять. Вона диявольськи гарна. Вона пи шається досконалістю форм свого тіла. Культ самошану-вання — і все. Намагався кілька разів говорити з нею серйозно... Легше старовіра переконати, що бога немає, ніж її перевиховати.

Жити спільно стає неможливо й нерозумно. Однак, я не кваплюсь з розривом. Признаюсь, вона мені, не вважаючи на все це, подобається. Вросла в мене.

24 червня.

* Так от у чім сила. Ми щиро поговорили сьогодні, і вона сказала, що я її фізично не задовольняю. Розрив ще не оформлено, цими днями напевне.

26 червня.

Жеребця б їй із станичної стайні...

Жеребця!

28 червня.

Мені важко з нею .розлучитись. Вона мене обплутала мов баговиння. їздили сьогодні на Воробйові гори. Вона сиділа в номері коло віконця, і сонце, через різьбу карниза, нестримно падало на пуколь її волосся. Волосся кольору червоного золота. Ось тобі й поезії шматок!

4 липня.

Я покинув роботу. Мене покинула Лисавета. Пили сьогодні з Стрежнєвим пиво. Вчора пили горілку. Розлучились з Лисаветою, як і годиться культурним людям, коректно. Тишком-нишком. Сьогодні бачив її на Дмитрівці з молодим чоловіком в жокейських чобітках. Стримано відповіла на моє вітання. На цьому час би й кінчити вже записки — джерело висохло.

ЗО липня.

Доводиться зовсім несподівано взятись за перо. Війна. Вибух звірячого ентузіязму. Від кожного котелка, мов від шолудивого собаки, за верству смердить патріотизмом.

Хлопці обурені, а я радію. Мене гризе нудьга за... "втраченим раєм". Вчора дуже скоромно бачив уві сні Лисавету. Вона залишила тужний слід. Розважитись би.

1 серпня.

Буча і галас надокучили. Повернулось колишнє, туга. Смокчу її, мов дитина мізюк.

З серпня.

Вихід! Іду на війну. Нерозумно? Дуже. Ганебно?

Годі бо, мені ж нікуди дівати себе. Хоч крихітку інших відчувань. А цієї пересй'чености не було ж. два роки тому. Смокчу її, мов дитина мізюк.

7 серпня.

Пишу в вагоні. Допіру виїхали з Воронежа. Завтра зсідати на Кам'янській. Вирішив твердо: йду за "віру, царя й батьківщину".

12 серпня.

Мені влаштували урочисті проводи. Отаман підпив і дви нув запальну промову. Потім я йому сказав пошепки: "Дурень ви, Андрію Карповичу". Він здивувався і образився до пазелені на лицях. Прошипів уїдливо: "А теж освічений, ви не з тих, кого ми 1905 року шмагали нагайками?" Я відповів, що, на жаль, "не з тих", і порадив йому прилучитись до есдеків. Батько плакав і. ліз цілуватись, а ніс в шмарклях. Бідний, любий батько. Тебе б у мою шкуру. Я йому жартома запропонував іти зі мною, і він перелякано викликнув: "Що ти, а хазяйство?" Завтра виїздю на станцію.

13 серпня.

Незібрані де-не-де хліба. Ситі на горбках бабаки. Разюче подібні до тих німців на дешевій літографії, яких Кузьма Крючков нанизує на списа. Жив, проживав, вивчав математику й інші точні науки і ніколи не думав, що стану отаким "шовіністом". У полку я з козаками ой погомоню.

22 серпня.

На якійсь станції бачив першу партію полонених. Показний австрійський офіцер із спортсменською поставою ішов під вартою .на вокзал. До нього посміхнулись дві панянки, що гуляли на пероні. Він ідучи спритно вклонився і послав їм поцілунка.

Навіть у полоні чисто виголений, Галантний, жовті краги виблискують. Я провів його поглядом: гарний молодий

хлопець, приємне товариське обличчя. Зітнись з таким — і рука шаблю не підніме.

, 24 серпня.

Біженці, біженці, біженці... Всі колії забиті ешельонами з біженцями та салдатами.

Пройшов перший санітарний потяг. На зупинці з вагону вискочив молодий салдат. Завій на обличчі. Розговорились. Поранило картеччю. Страх як задоволений, що навряд чи доведеться служити, пошкоджено око. Сміється.

27 серпня.

Я в своєму полку. Командир полку дуже гарний дідуган. Козак з низових. Тут уже дхне крівцею. За чутками, післязавтра на позицію. Моя третя чота, третьої сотні — з козаків Костянтинівської станиці. Сірі хлопці. Один тільки балакун і співака.

28 серпня.

Виступаємо. Сьогодні особливо гуркотить там. Вражіння таке, наче надходить гроза і вигримляє далекий грім. Я навіть принюхався: чи не пахне дощем? Але небо — сатинове, чистеньке.

Кінь мій вчора закульгав, забив ногу об колесо похідної кухні. Все нове, незвичайне і не знаєш, за що взятись, про що писати.

ЗО серпня.

Вчора не було часу записати. Зараз пишу на сідлі. Хитає і літери повзуть з-під олівця безглуздо-потворні. їдемо троє з фуражирками по пашу.

Зараз хлопці ув'язують, а я лежу на череві і "фіксую" з запізненням учорашнє. Вчора вахмістр Толоконніков послав нас шістьох в рекогносцировку (він зневажливо величає мене "студентом": "Ей, ти, студент, підкова в коня відривається, а ти й не бачиш?"). Проїхали якесь напівспалене містечко. Гаряче. Коні й ми мокрі. Погано, що козакам доводиться і влітку носити суконні шаравари. За містечком у рівчаку побачив першого забитого. Німець. Ноги по коліно в рівчаку сам лежить на спині. Одна рука підвернута під спину, в другій затиснута рушнична обійма. Рушниці коло нього немає. Вражіння жахливе. Поновлюю в пам'яті пережите і мороз іде поза шкурою... В нього була така поза, наче він сидів, звісивши ноги в рівчак, а потім ліг спочиваючи. Сірий мундир. Каска. Видно шкіряну підшивку пелюстками, як у цигарках, для того, щоб не висипався тютюн. Мене так приголомшило це перше переживання, що не пам'ятаю його обличчя. Бачив тільки жовтих великих комах, що Лазили по жовтому чолі і осклілих примружених очах. Козаки проїжджаючи христились. Я дивився на плямочку крови з,правого боку мундира. Куля вдарила його в правий бік навиліт. Проїжджаючи, помітив, що з лівого боку, там, де вона вийшла, — пляма крови на землі значно більша, і мундира вирвано клоччям.

Я проїхав, здригаючись. Так от воно що...

Старший урядник, Трундалій на прізвище, намагався піднести наш настрій, розказував сороміцьку анекдоту, а в самого губи тремтіли...

За півверстви від містечка — руїни якоїсь спаленої виробні, цегляні стіни з закуреними чорними краями. Ми побоялись їхати дорогою навпростець, бо вона вела повз це згарище, вирішили його об'їхати. Поїхали вбік, і в цей час звідти на нас почали стріляти. Звук першого пострілу, хоч як це соромно, мало не вибив мене з сідла. Я вп'явся в луку і з інерції нахилився, смикнув поводи. Ми скакали до містечка повз той рівчак з забитим німцем, отямились тільки тоді, як містечко залишилося позаду. Потім повернулись. Спішилися. Коні залишили з двома коноводами, а самі четверо пішли на край містечка до того рівчака. Ми, пригинаючись, ішли цим рівчаком. Я ще здалека побачив ноги забитого німця в коротких жовтих чоботях, гостро зігнуті коліна. Я йшов проз нього, спинивши подих, як проз сплячого, наче боявся розбудити. Під ним вогко зеленіла притолочена трава...

Ми залягли в рівчаку і за кілька хвилин з-за руїн спаленої виробні ключем виїхало дев'ятеро німецьких уланів. Я пізнав їх з одягу. Офіцер, відокремлюючись, щось крикнув гострим гортанним голосом, і їх загінчик поскакав у напрямку до нас. Хлопці гукають, щоб я допоміг їм траву ув'язати. Іду.

ЗО серпня.

Мені хочеться доказати, як я вперше стріляв у людину. Коли німецькі улани поскакали на нас (як зараз перед очима повстають їхні зеленкувато-сірі мундири, кольору ящірки-мідянки, блискучі розтруби кiвëpiв, хитливі списи, з прапорцями).

Під уланами були каро-гніді коні. Я чогось перевів погляд на насип рівчака і побачив невеличкого смарагдового жучка. Він виріс перед моїми очима і прибрав потворних розмірів. Велетнем повз він, хитаючи зілинки, до ліктя мого спертого на висохлу крупнисту глину насипу, виліз по рукаві моєї хакової гімнастівки і швидко вибрався на ґвинтівку, з Гвинтівки на ремінь. Я простежив його подорож і почув уриваний голос урядника Трундалія: "Стріляйте, чого ж ви?"

Я вмостив зручніше ліктя, примружив ліве око, відчув, що серце моє пухне, стає таке ж величезне, як той смарагдовий жук. В прорізі прицільної камери на тлі сірувато-зеленкуватого мундира тремтів приціл. Поруч мене стрельнув Трунда-лій. Я натиснув цингля і почув стогінливий літ моєї кулі. Десь певне знизив я приціл, куля рікошетом збивала з груддя димки куряви. Перший у людину постріл. Я вистріляв обійму не цілячись, не бачачи нічого перед собою. Востаннє сунув засувку, клац, забувши, що патронів немає, і тільки тоді глянув на німців. Вони так само в порядку скакали назад. Позаду всіх офіцер. їх було дев'ятеро, і я бачив каро-гніді крижі офіцерського коня і металеву плястинку верха його уланського ківера.

2 вересня.

В Толстого у "Війні й мирі" є місце, де він говорить про смугу між двома ворожими військами — смугу невідомого, що наче поділяє живих і мертвих.