Читати книгу - "Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко"

відповідно тигринья і тигре, дуже близькі і становлять північну гілку ефіосемітських мов. Тигринья в Ерит­реї офіційна і найпоширеніша, тому використовується там для міжетнічного спілкування. І вона ж офіційна регіональна мова сусіднього ефіопського регіону Тиграй, де тиграї — основний етнос (97 %). До речі, в цьому ефіопському регіоні живе більше тиграїв, ніж в Еритреї, але загалом тиграї — це лише 6,1 % населення Ефіопії, а найбільші ефіопські етноси — оромо (34,4 %), амхарці (27 %) і сомалійці (6,2 %)267. Амхарська мова, офіційна в Ефіопії, належить до південної гілки ефіосемітських мов, отже, доволі близька до тигриньї і тигре. А от мови оромо й сомалійська належать до кушитської мовної сім’ї, дуже далекої від ефіосемітських мов. Тобто якби поділ вівся за етнічною ознакою, то на території сучасних Ефіопії й Еритреї ми знову побачили б інші держави з іншими лініями кордонів.

Проте цього не сталося. Хоча еритрейський сепаратизм, звичайно, використовував релігійні й мовні відмінності ерит­рейців від ефіопів, базувався він головно на спогадах про те, що довгий час Еритрея жила окремим життям. Свої теперішні кордони Еритрея отримала за підсумками Першої (1887–1889) і Другої італо-­ефіопських воєн (1895–1896). Уже 1890 року італійці офіційно заснували колонію Еритрею. У 1936-му її було інтегровано до складу Італійської Східної Африки як Еритрейське губернаторство. У 1941-му італійці втратили свої колонії у Східній Африці — їх захопили британці. Еритрея потрапила під британську воєнну адміністрацію, яка зрештою організувала приєднання Еритреї до Ефіопії 1952 року.

Загалом на території сучасних Ефіопії й Еритреї держави народжувалися, співіснували, воювали між собою з давніх-­давен. Кордони, встановлені наприкінці XIX століття, були не більше як історичною випадковістю. А проте шість десятиліть існування Еритреї як єдиної країни (хай і під управлінням італійців, а потім британців) дозволили створити потужний і популярний серед еритрейців міф про окремішність території Еритреї. Він став для них об’єднавчою ідеєю і виявився першою передумовою успіху еритрейського сепаратизму.

Другий чинник — слабкий центр. Еритрейцям довелося чекати такої нагоди понад три десятиліття. Ще в липні 1960-го у столиці Єгипту Каїрі група еритрейських інтелектуалів і студентів заснувала Фронт визволення Еритреї (ФВЕ). У 1961-му було сформовано збройне крило ФВЕ, яке почало партизанську війну на заході Еритреї. У відповідь на це 1962 року імператор Ефіопії Хайле Селассіє позбавив Еритрею прав автономії і перетворив її на звичайну провінцію. ФВЕ не добився помітних успіхів, до того ж 1970 року від нього відколовся Народний фронт визволення Еритреї (НФВЕ). Дві організації двічі вели громадянські війни між собою: у 1972–1974 і 1980–1981 роках, остан­ня із цих воєн завершилась остаточною поразкою ФВЕ.

Тим часом 1974 року владу в Ефіопії захопила військова хунта. Цим переворотом скористалися сепаратистські рухи в різних провінціях. У 1975–1977 роках ФВЕ і НФВЕ здобули контроль над великою частиною Еритреї. Активізував бойові дії Фронт визволення Оромо, створений 1973 року. З лютого 1975-го почав діяти Народний фронт визволення Тиграю. На сході Ефіопії, у провінції Огаден із переважно сомалійським населенням, у січні 1977-го розпочав бойові дії Фронт визволення Західного Сомалі.

У лютому 1977-го військову хунту в Ефіопії очолив сумнозвісний Менґісту Хайле Маріам, один з найкривавіших диктаторів XX століття. Він проголосив курс на побудову соціалізму, тому користувався економічною і військовою допомогою СРСР. Про обсяги радянської військової допомоги диктатору Ефіопії можна судити з даних, які зібрав сучасний російський дослідник Олександр Розін. 4–8 травня 1977 року Менґісту побував у Москві з офіційним візитом, під час якого було підписано Декларацію про основи дружніх взаємин і співпраці між СРСР та Ефіопією, а також укладено договір про постачання зброї на суму 400 млн доларів. В обмін на військову допомогу ефіопський лідер обіцяв віддати СРСР порт Массауа під військово-­морську базу. СРСР одразу почав постачати в Ефіопію військову техніку: в травні було перекинуто 20–40 танків «Т-34», стільки само бронемашин і артилерійських систем, а в червні ще 80 танків «Т-54»268.

Незабаром в ефіопську столицю Аддис-­Абебу прибули військові радники і фахівці, відряджені сюди на підставі розпорядження Ради Міністрів СРСР № 1823 від 13 серпня 1977 року. Головним військовим радником було призначено заступника командувача повітрянодесантних військ генерала-­лейтенанта Петра Чаплигіна. Наприкінці літа 1977-го держдепартамент США повідомляв, що в Ефіопії перебуває 100 радянських військово­службовців. Поступово чисельність радянських військових радників і фахівців в ефіопських збройних силах зростала і, за оцінками західних дослідників, досягла 2–3 тис. осіб.

У липні 1977-го в провінцію Огаден вдерлися війська Сомалі. Наприкінці жовтня Менґісту знову вилетів до Москви. Там його зустріли як найкращого союзника, пообіцявши не лише великі військові поставки на суму 385 млн доларів, а й сприяння в тому, щоб схилити Фіделя Кастро до згоди надіслати в Ефіопію кубинських добровольців. Після цього протягом трьох місяців з пів сотні радянських суден, пройшовши Суецьким каналом, доправили в Ефіопію численні збройні вантажі, зокрема винищувачі, танки, артилерійські системи, реактивні системи залпового вогню, зенітно-­ракетні комплекси, боєприпаси — загалом десь 60 тис. тонн — для поставки на фронт в Огаден. Одночасно радянські військово-­повітряні сили задіяли не менше як 225 літаків, щоб доправити в Ефіопію установки залпового вогню, танки, бронемашини, артилерію, боєприпаси й інші запаси. Усього за ці кілька місяців морським і повітряним шляхом в Ефіопію, за західними даними, було поставлено 80 літаків і вертольотів, 600 танків, 300 зенітно-­ракетних комплексів. Восени 1977-го в Аддис-­Абебу прибула радянська військова делегація на чолі з першим заступником головнокомандувача сухопутних військ, генералом армії Василем Петровим.

У грудні почалася масштабна передислокація кубинських військовослужбовців з Куби, Анголи й Конго. Для протидії сомалійському наступу було спрямовано танкові, артилерійські й авіаційні підрозділи. На завершальному етапі бойових дій разом з ефіопською армією в них брали участь кубинські мотострілкові частини. Усього в Ефіопію було доправлено авіатранс­портом шість кадрових бригад загальною кількістю 18 тис. осіб під командуванням дивізійного генерала Арнальдо Очоа.

На боці Ефіопії бився також контингент «добровольців» із Південного Ємену чисельністю 2 тис. осіб. Озброєння і спорядження для ефіопської армії постачали Східна Німеччина, Чехословаччина, Північна Корея, В’єтнам.

На початку 1978-го в Москві пройшла зустріч, у якій узяли участь Брежнєв і Косигін від СРСР, Рауль Кастро й командувач кубинського експедиційного корпусу в Ефіопії генерал Очоа та прем’єр Південного Ємену Алі Насір Мухаммед. Було сформовано об’єднаний генеральний штаб, який формально очолив Менґісту, а фактично командування об’єднаним угрупованням очолював кубинський генерал Очоа.

Тоді ж таки в січні 1978-го за допомогою кубинських і радянських фахівців завершили підготовку п’ять піхотних дивізій, кілька окремих танкових і механізованих бригад, артилерійських дивізіонів. Завдяки їм боєздатність ефіопської армії помітно зросла, посилилися й ефіопські військово-­повітряні сили. Уся ця допомога