Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Коли змарнілі, схудлі на лиці Ми втрьох жили на чорнім сухарці І не в цілунку — з ворогом в двобою Судьбу ділили ріізпо між собою.

Я повернусь на отчий свій поріг,

Що я зробив, що доробить не зміг,

Я дороблю, бо я не одинок І чую днів і років перекати.

Якщо ж не вмію цілувать жінок,

Зате братів умію зустрічати.

ПТИЦЯ

А. ІЛиянові'

В хату до мене жовтневої днини Птиця влетіла і сіла на лаві.

Очі допитливі, як у дитини,

Крила, мов райдуга,— дивно ласкаві.

Де ти взялася? І звідки знялася?

Що за натуру мають ті птиці?

Якщо з поетом уже повелася —

Я тобі дам і пшениці, й водиці.

Що ж ти хотіла в моїй кімнаті?

Цвіту не маю, що пахне шипшинно, Білий папір, і рядки кострубаті,

Й думи мої не про тебе, пташино.

Я не народжую райдуги в хмарі,

Вітру дніпровського я не здіймаю, Тільки-рядочки, як іскри в пожарі, Совість і чесність отецького краю.

Може, ти звістку принесла з В’єтнаму, Може, від друзів з Канади, з Цейлону? Птиця злетіла високо на раму,—

Щ6 ти,— у мене не буде полону!

Звісно, для мене ти гарна і мила.

Де ж твоє гніздя? А ти його мала?

Птиця почистила синії крила,

Слухала, слухала — і заспівала.

Я схвилювався — доросла дитина —

В добрій, у світлій, у щасній надії,—

А над столом зацвіла яворина,

А по кімнаті — черемуха віє.

Поля колгоспного вруна багаті В хату ввійшли, а над ними зірниця.

Так ми й сиділи у тихій кімнаті,

В мирній розмові — людина і птиця.

# Я:

*

Мамо, я хочу поговорити з вами У вашім житті і у вашій смерті,

Як ви колись перейшли полями,

Нас беручи на долонечки вперті.

Ось я бачу ті очі синії,

Пальці відчую завжди вузлуваті.

Б’ється мороз в посивілому інеї,

Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.

Он він сидить — не хитрюга мій батько, Пару чобіт все тачає в базарики.

Тихий і чесний, звичайно — багатько, Крапля олії, сухар до сухарика.

Крапля олії та ложка кулешику,

Хліба крихтина — й за неї турбота.

— їж, мій Андрійку, та їж, мій Олешику, їжте, дитята, бо завтра робота.

Може, він чобіт продасть для почину, Сонце над ним стане радістю прошите, Мати ж останню продасть спідничину Нам на штани, на букварики й зошити.

І посміхнеться такою посмішкою,

Що я в житті вже ніде не знаходив.

Ту, що в житті, наче ластівка з громом, Хлопця в дорогу проводила з хати:

-- Чому ти, сину, не став агрономом, Нащо ті вірші почав ти писати?

І задивлялась у зморшках тривожна:

— Де той малий, що пішов без тривоги?

Я б тобі хліба приніс, якщо можна,

Я б тобі пісню приніс, якщо можна. Мамо, до тебе немає дороги.

Пісню б оту, де ті очі дівочі Сяють і ріки шепочуть з гаями (В’ється в Ревуцького 13 аж до. півночі,

В Майбороди2 виліта солов’ями)

Пісню б оту...

А я пісню не рушу,

Тільки вклонюся дорогам і нивам, Тільки візьму вашу ласку і душу,

Може, від того я стану щасливим.

Там, де синь-Дунай,

Там, де зелен гай,

А вже серця мого трудного,

Мамо, не займай.

В’ються пташки крила,

Де твоя могила,

Тільки слідочок З-під білих ніжочок,

А де мати походила.

* #

❖

Хиляться колосом вибалки русі,

Сяє вогнями твій край чудесний.

Тут проспівав соловей Білорусі,

Тут пролітав орел піднебесний.

Клекотом орлім в .війні і в негоді, Піснею щирою повниться днина,

Хай же наш Ямка живе у народі -Зорний орел і душа солов’їна.

Йдуть білоруси, сини твої милі,

В добрім труді їм робота чимала, Хай проживають у щасті і в силі, Хай же їм буде Янка Купала '.

Місту і полю, вусатому житу,

Всій Білорусі, що в сонці засялаг Щиро бажаю і щастя, і квіту,

Хай з ними буде Янка Купала.

# $

*

Запалай, мій вогнику крилатий, Полум’ям привітним і незлим.

, Як мойого серця жар багатий,

У житті не ділений ні з ким.

Запалай, мій вогнику, іскристо, Над лугів шептання вікове,

Мов кохання, молодо і чисто,

Що у серці б’ється і живе.

Я б тебе, мій вогнику, носила В темні ночі і в погожі дні,

Я б свою любов на двох ділила, Щоб дісталась милому й мені. .

І вона б, як вогнище, палала Між лугів і між рясних дібров.

І вона б цвіла не одцвітала,

Білим цвітом знайдена любов.

ПІСНЯ ПРО КИЇВ (Лірична)

Білі каштани, Світлі огні,

Де б не бував я,— Любі мені.

Київські ночі,

Зустрічі в саду —

В серці, куди не піду.

Гори високі,

Синь дніпрова,

Молодість наша Вічно жива.

Київські ночі,

Зустрічі в саду —

В серці, куди не піду.

Ми покохались Там, де дуби,

В київськім небі Два голуби

Кружать, здіймають Крилоньки свої,

Наче ми в парі, в сім’ї.

Так воно стане,

Так воно є.

...Білі каштани,

Щастя моє.

Рідна столице —

Ти моя весна,

Світла, погожа, ясна.

Київські ночі,

4 Зустрічі в саду —

В серці, куди не піду.

Ранки солов’їні,

Ночі весняні,

Далі подніпровські Наснилися мені.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,

Ти серце моє,

Далі неозорі Ще й рясні сади.

Друже мій далекий,

Ти прийдеш сюди.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість, мила,

Ти серце моє.

Стежки і доріженьки Ген лягли у даль,

В парі ми любилися Серденьку жаль.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,

Ти серце моє.

Нам би ще зустрітися В солов’їну ніч,

Теплі б зорі київські Сяли б до віч.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,

Серце моє.

* *

$

Од явора снується довга тінь.

І вечір ліг, як воїн на привалі.

І скоро в полі фар палахкотінь Освітить путь-дорогу далі й далі:

Оту дорогу, по якій ходив І на якій любив — не долюбив,

Чекав і виглядав тебе єдину,

Свою надію, мов малу дитину,

Твоїм диханням навік полонив.

Прийди тепер! І хоч словечко мов Від тих палких незраджених розмов,

І посміхнись, і дай смагляву руку На добре щастя, не на злу розлуку.

А я тобі віддам і шум дібров,

І літ моїх витку недовгу стежку,

І все, що маю, все,