Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

Коли Фламбо вперше прийшов у свій офіс і зустрів Поліну, то її жорстка нестримність і холодна нетерплячість розсмішили його. Біля входу в хол він чекав хлопця-ліфтера, котрий відвозив мешканців і відвідувачів на різні поверхи. Та ця леді з блискучими орлиними очима не погодилася чекати. Вона доволі різко сказала, що все знає про ліфти й не має наміру залежати від якогось хлопця, як і від решти чоловіків. І хоча її квартира була невисоко, Фламбо впродовж цих кількох секунд багато дізнався про її життєві погляди, що про них вона повідомила досить безцеремонно. Все зводилося до того, що вона — сучасна ділова жінка і любить сучасну робочу техніку. Її виразні чорні очі блиснули гнівом, коли згадала тих, хто недооцінює науку й механіку та сумує за колишньою романтикою. Кожен, стверджувала вона, по-винен вміти обслуговувати техніку, так як оце вона вміє керувати ліфтом. Видавалося, що жінка образилася, коли Фламбо відчинив перед нею двері; він піднявся до себе і з посмішкою згадував про таку наполегливу самостійність.

Характер у неї, звичайно, був запальний і практичний, а рухи тонких, елегантних рук були настільки різкими, ніби хотіла все зруйнувати. Якось Фламбо зайшов до її офісу, щоб щось надрукувати, і побачив, як вона кинула на підлогу окуляри сестри й розтрощує їх ногою. При цьому жінка виголосила тираду про «хворобливі медичні дурниці» й безсилля, котре і є причиною використання всяких там апаратів. Вона кричала, щоб сестра більше ніколи не приносила сюди всяку нездорову погань. Запитувала, чи їй, бува, не принести дерев’яну ногу або перуку, а може, скляне око; і при цьому її власні очі холодно іскрилися.

Фламбо, вельми здивований таким фанатизмом, не міг утриматися, щоб (з логічністю справжнього француза) не запитати у міс Поліни, чому це окуляри є більшою ознакою безсилля, аніж ліфт, і якщо наука може допомогти нам в одному випадку, то чому не може допомогти в іншому.

— Це різні речі, — велично відповіла Поліна. — Так, містере Фламбо, акумулятори, мотори й інші такі речі є ознакою сили чоловіка, і жінки також! З допомогою різних могутніх двигунів ми можемо долати великі відстані й кидати виклик часу. Це велично й прекрасно, це і є істинна наука! А всі ці огидні підпорки й пластирі, котрі продають лікарі, — це просто символи боягузів. Лікарі пропонують нам коштури, так ніби ми народилися каліками й хворими рабами. Та я народилася вільною, містере Фламбо! Люди просто вважають, що все це їм справді потрібне, тому що їх привчають до страху, а не до сили й хоробрости; дурні няньки не дозволяють дітям дивитися на сонце, і потім вони не можуть навіть глянути на нього, не кліпнувши. Але я дивлюся на всі зірки, то чому б не поглянути й на цю? Сонце не є моїм вчителем, і я буду на нього дивитися, коли захочу.

— Ваші очі, — відповів Фламбо, галантно вклоняючись, — спроможні засліпити навіть сонце.

Фламбо з приємністю говорив компліменти цій дивній, жорсткій красуні ще й тому, що вона трохи ніяковіла. Та коли він піднімався сходами на свій поверх, то глибоко зітхнув і присвиснув, промовивши до себе:

— Отож і вона попалася в лапи цього чародія із золотим оком.

Хоча Фламбо не надто багато знав про нову релігію Калона і не надто нею цікавився, він все ж чув, що її послідовники дивляться на сонце.

Незабаром детектив помітив, що духовний зв’язок між офісом унизу й офісом угорі постійно зміцнюється. Чоловік, котрий називав себе Калоном, був просто прекрасним і гідним того, щоб зватися первосвящеником Аполлона. Він був майже такого зросту, як Фламбо, але виглядав набагато краще. Мав золотисту бороду, рішучі блакитні очі й відкинуту назад гриву, як у лева. Все це робило його схожим на білявого бестію Ніцше, та тваринну красу пом’якшувала його геніяльність та висока духовність. Він був схожий на одного із саксонських королів, котрі стали святими. Цю діловитість спостерегли і в його оточенні; у нього був офіс на півдорозі до Вікторія-стріт, у приймальні сидів клерк (посередній молодик з манжетами й комірцем), мідна табличка з його ім’ям та позолочена емблема на вулиці, котра виглядала, як реклама окуліста. Вся ця вульгарність не могла заслонити його життєвої сили й натхнення, котре променіло з його душі й тіла. Біля Калона кожен відчував, що це не шарлатан, а великий чоловік. Навіть у широкому лляному костюмі, котрий носив у якості робочого одягу в офісі, він виглядав чарівно й велично. А коли одягав білі шати й, увінчаний золотим обручем, возвеличував сонце, видавався настільки розкішним, що натовп ґаволовів на вулиці раптово замовкав. Тричі на день, тобто на світанку, в полудень і на заході сонця, новий сонцепоклонник виходив на невеликий балкон і перед обличчям усього Вестмінстера читав літанії своєму богові, що сяяв.

На вежі парламенту годинник ще не вдарив дванадцять разів, ще не замовкли церковні дзвони, коли отець Бравн, приятель Фламбо, вперше подивився вверх і побачив білого священнослужителя, котрий возвеличує Аполлона.

Фламбо не вперше бачив ці моління й увійшов у високий будинок, навіть не глянувши, чи священик іде за ним. А отець Бравн, чи то через професійне зацікавлення ритуалами, чи то через сильне особисте зацікавлення дурощами, зупинився і вдивлявся в балкон сонцепоклонника так, ніби дивився лялькову виставу. Пророк Калон уже стояв у сріблястому одязі з піднятими руками, і, коли він читав літанію, звук його на диво проникливого голосу заповнював заклопотану вулицю. Його очі дивилися на полум’яну зірку. Навряд чи бачив що-небудь чи кого-небудь внизу, і безперечно, не бачив низенького круглолицього священика, котрий посеред натовпу дивився на нього, кліпаючи очима. Напевно, це була найбільш приголомшлива відмінність між цими такими різними чоловіками. Отець Бравн дивився на все, кліпаючи, а священнослужитель Калон споглядав на сонце в зеніті, не кліпнувши оком.

— О, сонце! — виголошував пророк. — О зірко, найбільша з-посеред зірок! О джерело, котре таємничо ллється у простір, що зветься космосом. Ти — Батько усього, що біле — білого полум’я, білої квітки й білих вершин! Отче, твоя невинність нескінченно перевищує невинність новонароджених; первинна чистото, у твоєму мирі…

Щось жахливо затріщало, так ніби розкололася скала, і пролунав пронизливий крик. П’ять осіб кинулися до будинку, троє якраз вибігали звідти, вони всі зіткнулися й оглушили одні одних.