Читати книгу - "Королівство жахів"

— Ходи з нами, — сказала вона йому.

Він зупинився й злегка відкрив рота, обернувшись до неї.

— Навіщо? — запитав він.

Якби вона була чесною, то сказала б йому, що запрошує його йти з ними, бо він має рушницю. Якщо вони натраплять на його друзів, ця рушниця їм би згодилася. Але також, якби вона хотіла сказати правду, то сказала б йому, що може врятувати його. Вона відчувала в собі імпульс, що поколював її, наче зношений хрящ.

Вона бачила, як усе розгорталося: вона приводить його з піднятими руками до поліції, потім навідує його у в’язниці, приносить йому пиріг, якщо це дозволено, й писатиме йому листи, запитуючи, що він більше полюбляє, шоколад чи кокосовий горіх. Вона зможе врятувати його, а також урятувати їх усіх, і вона не могла не уявити собі заголовки в газетах, що повідомляють, як вона переконала його скласти зброю, як вона змогла наблизитися до нього, хоч іншим це не вдавалося.

Він ще дивився на неї, чекаючи. Вона мусила привести до ладу свої думки про шанси на порятунок, про пиріг і про мох.

— Ми можемо сказати їм — поліції — як ви допомогли нам, — сказала вона. — А ми скажемо їм…

Він усміхнувся до неї, і вона побачила, як зблиснули його зуби в темряві.

— Усе гаразд, місіс Пауелл, — урвав він її.

— Що гаразд?

Він знову обернувся до неї.

— Вам нічого не треба їм казати, — промовив він своїм звичайним голосом, і вона чітко зрозуміла кожне його слово.

Він пішов на пагорб і навіть жодного разу не обернувся. Він пішов геть.

7:49 пополудні

Небо знову вкрилося хмарами, затуливши місяць. Ставок лежав перед нею, й Джоан могла бачити декорації, що висіли на огорожі й навіть плавали на самій воді. Багатобарвне морське страховисько блимало посеред ставка, й вона бачила інших освітлених фігур попід берегами. По той бік води чувся шум біля входу в зоопарк.

Обернувши голову, вона могла побачити позад себе вчительку та Роббі Монтґомері, вони стояли дуже близько одне до одного, а вона майже задихалася від намагання стояти тихо. Вона не мала часу на те, щоб стояти тихо. Їй треба було рухатися — треба було відвести Лінкольна від рушниці та від Роббі Монтґомері, а також, коли вона перебувала в русі, їй не треба було так багато думати, і все здавалося набагато простішим, коли вона просто бігла, так себе напружуючи, що її м’язи скрипіли.

Їй треба було рухатися також тому, що те, до чого вона прагнула, перебувало на бетоні, за кілька ярдів попереду неї, по той бік залізничної колії. Вона намагалася не дивитись туди.

Але, попри своє прагнення долати відстань, вона нерішуче зупинилася біля колії. Роббі Монтґомері наказав їм не виходити за межі його зору. Він погрожував їм. До того ж, якби вона повернула праворуч, деревця затулили б їй дорогу до фламінго та морських левів. Темрява її приваблювала. Вона подумала про те, щоби побігти, скористатися шансом, але вона не думала довго, бо вага Лінкольна пригинала її до землі, й вона знала, що Роббі Монтґомері або його кулі швидко перехоплять її біг.

І ще тривожила її думка про Дестіна, хоч би хто він був, закутий у броню, він блукав десь тут зі своїми власними планами.

— Що вона там робить? — прошепотіла Кейлін, стоячи так близько до Джоан, що її волосся торкалося її плеча. А рукою дівчина доторкнулась до Джоан.

— Марнує час, — відповіла Джоан, і її опанувало відчуття провини, бо вона думала, що вчителька повинна підлеститися до вбивці й умовити його допомогти їм, але тепер, коли побачила їх так близько одне до одного, то відчула напад огиди.

Вона ступила крок ліворуч, відступивши від води, Кейлін усе ще трималася за неї, й замість визволитися від дівчини Джоан обхопила рукою її за плечі й підтримала її, почасти тому, що знала: дівчина потребує підтримки, а почасти тому, аби дівчина та Лінкольн не помітили, що лежало на землі по той бік залізничної колії.

Зрештою місіс Пауелл подолала решту відстані вниз із пагорба. З її ногою було щось негаразд — вона кульгала. Навіть шурхіт її кроків свідчив про недотримання рівноваги.

— Він пішов, — сказала вчителька, коли наблизилася до них. — Він сказав, щоб ми десь заховалися.

Джоан подивилася позад себе.

— Він справді пішов? — запитала вона.

— Він не захотів піти з нами, — сказала вчителька.

Джоан не стала коментувати це повідомлення. Вона не могла дозволити собі марнувати час, або думки, або слова на непотрібні відхилення.

— Ви впевнені, що він десь не заховався? — запитала вона. — Ви бачили, як він піднявся на пагорб?

— Бачила, — відповіла вчителька.

— Тоді ходімо, — сказала Джоан і ступила ногою на залізничну колію. Вона була сповнена рішучості дивитися на колію. Дерев’яні шпали були так рівно укладені. Так досконало повторювалися. Нічого несподіваного. Вона могла ступати по них вічно.

Місіс Пауелл поклала долоню їй на плече. Її хватка була міцною.

— Він сказав, щоб ми йшли до морських левів, — сказала вчителька, злегка потягши Джоан назад.

Увесь незграбний рух Джоан, уся її огида й лють, усе її роздратування, навіть попри слабку ногу вчительки, вилилося з неї назовні.

— Я не збираюся йти туди, куди він сказав! — вигукнула Джоан, намагаючись приглушити свій голос. — Не говоріть дурниць. Ми підемо у зворотному напрямку і якомога далі відійдемо від нього та від інших.

— Але чом би нам не піти до морських левів? — запитала місіс Пауелл. — Можливо, він щось знає. Він би вже давно повбивав нас, якби такою була його мета. Я знаю цього хлопця — думаю, що він…

— Ви його не знаєте.

— Я пам’ятаю…

— Ви не чули, про що він говорив зі своїм приятелем, — урвала її Джоан. — Ви не чули, як він себе почуває. Йому нудно. Це лише гра. Можливо, він хотів відпустити нас, а потім знову знайти, щоб йому було цікавіше. Запевняю вас, він не хоче, щоб ми були в безпеці.

Вона притягла Лінкольна ближче й знову зосередилася на залізничній колії, на гладеньких металевих рейках, що навіювали їй думки про ковалів, інструменти та все міцне