Читати книгу - "Невинна для мажора, Ольга Суниця"

Стас.

Сьогодні мене випускають і я з задоволеним виразом на обличчі покидаю СІЗО. Поки що це підписка про невиїзд, але я добре розумію, чим все закінчиться. Через декілька днів справу замнуть і про все забудеться.

Тато не витримав і все ж таки витягнув мене звідти. Думав, що я поведусь на його умови, буду благати про допомогу. Та я стояв на своєму. Якщо з клубом я готовий попрощатись, то Настею я лише почав насолоджуватись. Я не наситився нею на стільки, щоб так просто відмовлятись. Я здогадувався, що батько не зможе стояти в стороні і дивитись на те, як мене садять.

Коли отримую назад свій телефон, швидко вмикаю його. Гора повідомлень і пропущених дзвінків відразу вивалюються на екран. Та я не зважаю на них, відразу набираю Настю. Дуже хочеться її побачити, та зараз хоча б почути її голос. Поки йдуть гудки, виходжу з будівлі і повільно крокую по тротуару. Потрібно було спочатку викликати таксі і не мерзнути на морозі. Та мелодійний голос моєї руденької того вартий.

Та гудки все йдуть, а слухавку ніхто не бере. Виклик завершено і я роздратовано набираю ще раз. Невже не чує. А може ще спить? На годиннику одинадцята, і якщо вчора вона працювала, то це все пояснює.

Другий раз вона теж не підносить і я починаю відчувати легке хвилювання. Потім третій і четвертий. Зупиняюсь і тупо дивлюсь на екран, де ще висвітлюється її ім'я. Неприємний холодок біжить по спині і це не від морозного вітру. Щось тут не так, підказує інтуїція.

Змерзнувши в руки, нарешті залишаю спроби додзвонитись до Насті та викликаю таксі. Поки їду обдумую всі варіанти. Те що вона спить, а телефон на беззвучному режимі най вірогідніший варіант. Інакше і бути не може. Ображатись їй немає за що. Хіба, за те, що вдарив Ігоря, вони начебто дружать. Але він сам винний, не потрібно було лізти до моєї дівчини. Свій шанс він втратив.

У будинку тихо, наче всі вимерли. Тут завжди так, тому не дивуюсь. Швидко підіймаюсь на другий поверх. Зупиняюсь перед її дверима, мить вагаюсь, а потім тихо стукаю. Нічого. Я повторюю, та більше не витримуючи просто заходжу. Кімната пуста, ліжко застелене, а на ньому лежить акуратно складена робоча форма Насті. Оглядаюсь навколо, заглядаю в ванну кімнату  і не помічаю її особистих речей. Ні нічної сорочки, ні зубної щітки, так ніби тут взагалі ніхто не живе.

Груди стискає від поганого передчуття. Те, що вона могла перебратись в мою кімнату з усіма речами, здається неймовірно оптимістичним варіантом. Важко дихаю від паніки, повертаюсь у кімнату і присідаю на край ліжка. На якусь мить крутиться голова, а ноги не хочуть тримати. Що це все взагалі означає?

Дістаю телефон і починаю перевіряти всі пропущені виклики. Може вона дзвонила до мене. Може в неї якісь проблеми. Відчуваю, що без батька тут не обійшлося. Багато викликів від Каміли, тому відразу її набираю.

-        Ти Настю бачила? - швидко запитую, як тільки вона бере слухавку.

Серце калатає від хвилювання, дуже надіюсь на хороші новини.

-        Стасе, тебе вже випустили? Я дзвонила до тебе, бо не знала ще в кого запитати. Насті нема. Вчора вона написала повідомлення, що звільняється і на роботу не вийде. Додзвонитись до неї я не можу, вона не бере слухавки.

Каміла говорить швидко і тривожно. Я розумію, що діло серйозне. Стомлено прикриваю очі і проводжу долонею по волоссю.

-        Вона мені теж не відповідає. Коли ти востаннє її бачила?

-        Позавчора, - після короткої паузи продовжує дівчина. - Вона приїхала з твоїм братом повідомити, що тебе затримали. Як твої справи? У тебе все гаразд?

-        Потім розповім, ніколи зараз говорити, - неохоче відповідаю. - Треба знайти Настю.

Я перериваю зв'язок і швидко виходжу з кімнати. Неприємна здогадка дряпає душу, та я не хочу в це вірити. Біжу по сходах вниз і находу знову набираю Настю. І як завжди, гудки йдуть, але ніхто не відповідає. Чому вона не хоче зі мною говорити? Що могло статись?

Коли проходжу повз їдальню, крізь відчинені двері помічаю Соню. Вона стоїть біля кавоварки і робить собі каву. Роздратований лечу до неї.

-        Де Настя? - вимагаю відповіді.

Соня розвертається до мене і дивиться широко розкритими очима.

-        Я не знаю, - розгублено відповідає і трясе головою.

-        Як це ти не знаєш? Вона ж твоя племінниця. В кімнаті немає її речей. Куди вона ділась?

Мене трясе від злості і я готовий  трощити все навколо. Ця жінка завжди дратувала, та зараз вона просто виводить мене з себе. Можливо з дівчиною щось сталось, а вона, як завжди нічого не знає.

-        Вона подзвонила до мене вчора ввечері і попередила, що їде, - відповідає тремтячим голосом. - Казала, що в неї все гаразд, просто вирішила більше не зловживати гостинністю і влаштувати життя деінде. Я запитувала, куди вона поїхала, але вона не хотіла розповідати.

Її відповідь мені зовсім не подобається. То з тіткою Настя може розмовляти, а від мене слухавки не бере.

Все ясно, треба їхати до головного винуватця цієї проблеми. Я майже впевнений, що він причетний до її зникнення.

-        Від тебе, як завжди ніякої користі, - змахую рукою і покидаю будинок.

По дорозі обдумую всі варіанти, де може бути дівчина. Можливо вона поїхала додому, в рідне містечко. Або хтось із знайомих її прихистив. Але хто? Якщо навіть найкраща подруга не знає де вона.

Не весело посміхаюсь сам собі. Ось чому батько мені допоміг, можна було б здогадатись. Не зміг домогтись від мене бажаного, то вирішив підійти з іншої сторони. Скільки можна втручатись в моє життя? Чому він не залишить мене в спокої?

Залітаю в його кабінет без попередження, молоденька секретарка встигає лише підійняти на мене очі і відкрити рота у протесті. За собою гучно закриваю двері і підходжу до робочого столу, де він завзято працює з паперами.

-        Це твоя робота? - ричу на батька, нависаючи з висоти свого зросту.

Він ліниво підіймає на мене очі. Спокійний, на обличчі ніякого здивування.