Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Обіймаю себе руками та спостерігаю за тим, як автомобіль Макса різко зривається з місця. Саме в цей момент три автомобілі з кортежу Воронова зупиняються поруч, і першим з салону вистрибує саме Дамір. 

Мені здається, що зараз він виллє на мене всю свою лють і в черговий раз покаже, що я йому ніхто. Я досі не знаю, як реагувати на те, хто мій батько, а ще не розумію, чому Дамір не сказав мені правду. Він знає, навіть не сумніваюсь у цьому. 

Всього мить — і Воронов поруч. Лише рота відкриваю, але не встигаю нічого сказати, тому що він дуже сильно притискає мене до себе. Одна його рука у мене на талії, а інша на потилиці. 

Дамір мене обійняв… Без криків та обвинувачень… Пригорнув до себе так, наче я важлива йому… 

— Він нічого тобі не зробив? — питає стурбовано, розглядаючи обличчя, але при цьому не відпускає мене з обіймів. 

Чесно кажучи, я чекала чого завгодно, але точно не цього. Дбайливий Воронов — це наче інопланетянин. Здається, я сплю, або ж це галюцинація.

Сама відступаю на крок, і Даміру доводиться мене відпустити. Він не розуміє, що зі мною, а я не збираюся нічого йому пояснювати. 

Оминувши його, йду до автомобіля, і Спартак відчиняє для мене двері. Похмуро розглядає, але мовчить. 

Сідаю всередину, і двері зачиняються. Минає кілька секунд, і Дамір сідає поруч. Автомобіль рушає, а я не можу змусити себе поглянути у його бік. В одну мить мій крихкий світ в черговий раз розвалився. 

Мій батько Арсен Борисов… а перед очима кадри того, як та брюнетка тримала свою руку в штанах Воронова. Все-таки я ідіотка… сподівалася не зрозуміло на що. Хотіла, щоб Дамір мене кохав, і зовсім не зважала на те, що такі, як він, в принципі кохати не вміють. 

— Навіщо ти приїхала в клуб? Хіба не розумієш, що це небезпечно?! — випалює Дамір, а я тільки гірко усміхаюся. Повертаюсь до нього обличчям і дивлюсь у темні очі. 

— А ти чого так сполошився? Навіть про подружку свою забув, — ціджу йому в обличчя. 

— Аліно, зараз не час… — Дамір злий. Я бачу, як ця злість палає в його очах. 

— У тебе завжди не час! — ціджу. — Коли ти збирався сказати мені про Борисова? Та чи збирався взагалі… 

Я бачу, як темніє його погляд. Мабуть, Дамір до останнього сподівався, що Макс не розкаже мені правду. Цікаво, що він тепер робити буде? 

Дамір мовчить. Мабуть, намагається вигадати чергову дурню, яку я з'їм і не подавлюсь. Тільки цього разу слухати його я не буду. Досить з мене його казок. Дамір давно знає, чия я донька. Якщо не знав, то здогадувався однозначно. 

Розумію, що відповіді не буде, тому відвертаюся до вікна, і далі їдемо мовчки. 

Тільки-но автомобіль зупиняється біля будинку, не чекаю, поки мені відчинять двері, а роблю це сама. Швидко йду до входу, а тоді піднімаюсь сходами на другий поверх. Одразу заходжу у ванну кімнату і знімаю з себе перуку. В момент, коли світле волосся падає до моїх ніг, двері б'ються об стіну, і на порозі застигає Дамір. 

— Нам треба поговорити! — цідить.

— Я не хочу, — кажу твердо і, повернувшись до дзеркала, починаю витягувати з власного волосся шпильки. — Я стільки разів запитувала у тебе, хто мій батько. Чому ти відразу не сказав? 

— Тому що не хочу віддавати тебе йому, — Дамір робить крок до мене і зупиняється за моєю спиною. Він такий великий і сильний, а я маленька і худорлява. 

— Тобто? — не розумію, про що він.

— Якщо Борисов дізнається, що ти його донька, приїде сюди та забере тебе, — говорить твердо. — Я не хочу цього. Я не хочу віддавати тебе йому.

— Хіба тобі не байдуже? — повертаюсь до Даміра обличчям і серйозно розглядаю. — Ти залишив мене і поїхав до якоїсь повії у клуб. Знаючи, що я тебе кохаю, дозволив їй торкатися себе!

— Я думав, що таким чином зможу викинути тебе з голови, — цідить сердито. — Ти тут, дівчинко. 

Дамір вказує пальцем на свою голову, а я здивовано на нього витріщаюся.

— І що це означає? Ти хочеш забути те, що було між нами? — питаю.

— Хотів. Але зараз… дуже гостро відчуваю, що не віддам тебе ні Борисову, ні комусь іншому. Я не вмію кохати, Аліно. Не чекай від мене романтики чи ще якоїсь хуйні. Але я обіцяю тобі оберігати та захищати. Від усіх. Навіть від твого батька. 

— Ти вважаєш, що я маю боятися його? Він настільки поганий? — мій голос тремтить, і я нічого не розумію. 

— Я хочу сказати, що все не так жахливо, як може здаватися, але… не хочу давати тобі марні надії, — хмуриться Дамір. — Борисов стоїть на чолі величезної корпорації й на його місце мітять кілька людей. Про те, хто ти, знаю я і Кравець. Я навіть думати не хочу, що буде, якщо дізнається ще хтось. 

Я хочу вірити у щирість Воронова. Хочу відчути, що важлива йому. Та після усього, що сьогодні побачила і почула, у мене немає бажання продовжувати цю розмову. 

— Можеш мене залишити? Я хочу прийняти душ, — кажу і відступаю на крок. 

— Ні! — Дамір повільно розстібає ґудзики на сорочці та кидає її собі під ноги. Дивлюсь на його гарне тіло — і… нічого не відчуваю. Абсолютно.