Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Моя сукня також падає на підлогу, а за нею і білизна. Роздягаюсь під прямим поглядом Даміра, але немає ні сорому, ні збентеження. У кабіну заходжу першою, а він за мною. Вмикається вода, і ми обоє миттєво намокаємо. 

Дамір бере в руки мочалку, наливає на неї мила і починає мене мити. Повільно і дуже ніжно. На мить мені здається, що це не Дамір поруч. Він не може бути таким хорошим. Але це він, такий великий та сильний. Я маю почуватися захищеною поруч з ним, але немає цього відчуття. 

Я йому не довіряю. І цей факт робить боляче. 

Дамір не робить спроб мене поцілувати. Мабуть, бачить, що я холодна як ніколи. І хоча б за це я йому дякую. 

Мовчки залишаємо душову кабіну, і Воронов одягає на мене халат. Сам тільки рушником огортає свої стегна і йде за мною у коридор. Тут завмираю, тому що в моїй кімнаті досі немає дверей, а спати без них якось не хочеться. 

— Пішли до мене. Я не буду тебе чіпати, — стримано говорить Дамір, а я вагаюся лише мить. Нічого не відповідаю, просто йду за ним. 

Лише на мить завмираю на порозі, а тоді йду до ліжка. Лягаю під ковдру і заплющую очі. Дамір лягає поруч. Відчуваю його аромат і як матрац прогинається. А тоді його рука огортає мої груди, і він притягує мене до себе. 

Практично не дихаю, адже ми так близько одне до одного і нічого не відбувається. Дамір не переходить до більшого, наче відчуває, що не варто. Ми мовчимо, тільки моє серце так швидко б'ється, наче збирається пробити грудну клітку. 

— Спи. Завтра поговоримо, — шепоче біля самого вуха і робить те, що вибиває з моїх легень останній подих. Дамір цілує моє волосся… 

Просто цілує, не намагаючись перейти до більшого. Обіймає міцно, ніби боїться, що я можу втекти. 

Не дарма боїться… У мене є така думка. Тільки цього разу я не робитиму нічого зопалу. Треба подумати. Дуже добре подумати. Сподіваюся, що у мене буде на це час. Але всередині відчуття таке, що мій час надто швидко тікає крізь пальці. 

Заплющую очі й намагаюсь заснути, а розплющивши їх, розумію, що ніч минула. За вікном світить сонце, а Даміра поруч немає. 

Повільно сідаю і намагаюсь зрозуміти, що тепер робити. Як поводитись з чоловіком, який ні на міліметр не відкрився мені? Я не вірю Даміру, і всім навколо не вірю. 

Його вчорашній прояв уваги — це чергова гра для одного глядача. Для мене. 

Спочатку закохав у себе, щоб отримати місце мого батька, а тепер… хоче тримати поруч.

Одягаюсь у джинси та футболку, а волосся збираю у хвіст. Спускаюсь сходами на перший поверх і навіть не дивуюсь, коли бачу на кухні Спартака. В очі кидається розбита губа чоловіка, і в мене немає жодних сумнівів, що це Дамір залишив таку красу. 

— Ти як? — одразу ж питає. 

— Жива, як бачиш, — кажу і вмикаю кавоварку. 

— Це добре, тому що через пів години нам треба їхати, — заявляє, а я завмираю розгублено.

— Куди їхати?

— Це сюрприз, принцесо, — таємничо усміхається Спартак і одразу ж кривиться, тому що розтягується ранка і завдає йому болю. — Приємний!

— З якої це радості ти вирішив зробити мені сюрприз? — питаю здивовано. 

— Це не я, — хмикає Спартак. — Сюрприз приготував Дамір. 

— Дамір? — перепитую і навіть про каву забуваю. 

— Ага. Тому через пів години на вулиці зустрінемось, — Спартак підводиться на ноги і йде до дверей. — Тобі сподобається, принцесо. Навіть не сумнівайся!