Читати книгу - "Українське письменство"

Свидницький у своїх літературних прагненнях та завданнях далеко сміливіший від Куліша та його підоборонних прозаїків етнографічної школи. Він хоче дати правдивий, тобто заснований на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів виведений[441] малюнок селянського життя і життя інших шарів людності, і то не з тим, щоб посіяти симпатію до селянина, до його понять, мови та життєвого обходу, але дати реальний ужиток своїм образам, тобто збільшити справжнє знання[442], відгукнутись на чергові питання, що так непокоять публіцистів та практичних діячів громадських; коротко сказавши, Свидницький змагається до тієї «розумної битописі», що її, як певний постулат, поставив пізніше Ів. Рудченко[443].

Що це так, нам покажуть кілька цитат із одної, уміщеної в «Основі» статті за р. 1862-й. Як відомо, «Основа», пишучи про освіту «в истинно народном духе», уважала, що в просвіченні села велику ролю повинно відіграти духовенство. Але справжнє становище сільського духовенства та його стосунки до «народу», на думку журналу, ненормальні і роблять його непридатним для такої почесної ролі. Так, С. Опатович-Яструбець, автор статті «Отношения сельских священников к народу в Юго-Западной Руси»[444], уважав, що ці стосунки стали без порівняння гірші, аніж були у XVII—XVIII вв. Тоді, переслідуваний уніатами та католицькою церквою, сільський священик знаходив для себе опору «в тесной связи с народом». «Духовенство Юго-Западной Руси не существовало, как особенное сословие, выделенное из народа, отличенное от него разыми привилегиями». «Прихожане сами из своей же среды выбирали священника, снабжали его презентами и отправляли в какую-нибудь архиерейскую кафедру» — для висвячення, або приймали до себе попів, висвячених у Молдавії.

Цей тісний зв’язок, на думку автора статті, важив надзвичайно, сприяючи «охранению южнорусской народности от наплыва унии и polszczyzny». Нині духовенство зробилося замкненим у собі станом і разом з тим перестало не тільки обороняти український люд від денаціоналізації, а й само на шлях винародовлення ступило. Серед чинників цього процесу перше місце належить школі. 1) «Теперь духовенство имеет несуществующее для селян право отдавать своих детей в духовные школы, где они путем долгих и своеобразных занятий приобретают склад ума и чувства, далеко различные от народных представлений и ощущений». 2) Наявність школи касує і робить непотрібним вибір панотця парафією. «Эти-то школы и дают право на приход, и народный выбор в данном случае становится излишним». В життя духівництва входить принцип призначення, а це далі відриває попа від селянської маси, перетворюючи його на урядовця. 3) Садиба й церковна земля, яку селяни мають за повинність обробляти, прищеплюють погляд на попа, як на пана; і 4) Цей погляд, усвідомлений самим духовенством, спричиняє їх культурну орієнтацію на панство. Биті й перебиті по духовних школах за своє мужицтво, попівські діти намагаються, підтримувані в тім намаганні з дому, будь-що-будь не здаватися мужиками; в семінаріях вони говорять про модні галстуки, про модні сурдути, про добірні манери. Те саме спостерігається і в жіноцькому товаристві: «Жены и дочери считают такою же честью говорить по-польски, как у нас в высшем и среднем обществе по-французски. Польский язык, манеры, обычаи считаются признаком цивилизации». І наостанку автор статті досить наївно[445] намічає стежки до полагодження стосунків межи селянством і духівництвом: а) язик, тобто проповідь українською мовою, b) демократичність загальної лінії поводження, при умові глибшого перейняття світоглядом народу, і с) громадська та просвітня робота на добро селянства.

Перейдім тепер до детальнішого розгляду «Люборацьких», щоб побачити, якою мірою авторські завдання, в цій повісті поставлені, спадаються з загальним наставленням допіру реферованої статті та оскільки розроблення теми про винародовлення та урядовецьке переродження духовенства свобідне в ній від характерних для Куліша та Марка Вовчка елементів дидактизму.

Початки літературної роботи Свидницького ми можемо датувати приблизно 1859—1860 рр., в кожнім разі — часами перебування в університеті, куди він вступив восени 1857 р., не добувши повного курсу в Кам’янецькій на Поділлі семінарії (офіціальні документи називають його «поступившим из Подольской духовной семинарии»)[446]. Так, принаймні, дозволяють думати короткі замітки Б. С. Познанського та В. Б. Антоновича, друковані у «Зорі». Перший із названих авторів свідчить, що, бувши студентом, Свидницький жив мало не на Куренівці, підтримував зв’язки з студентами духовної академії, бував у них на слов’янських вечорах вокальних і сам зложив до старих мелодій кілька нових пісенних текстів, виключно нецензурних: «От уже літ двісті» та інші