Читати книгу - "Українське письменство"

«Кажуть було: монахи житимуть, аки миряни, а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? Кажуть було, що як зближиться Страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить…» —

то це зворушує й панотця; його вражає спадання в даній точці народної апокаліпси і Мартина Задеки.

«Та й Мартин Задека, — говорить він, — пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють».

Одно тільки й заважає панотцеві перейнятись матушчиною теорією «останніх днів»: ще багато лишилося невірних та інаковірних, а вони всі мають перед антихристовими днями вихриститись, — міркування, що теж не надто панотця Люборацького від народних понять одводить.

Ще міцніше з селянським ґрунтом пов’язана паніматка. Неграмотна, в далеких світах і панських світлицях не бувала, вона ще більше впередвизначена оточенням та традицією. Вона виразно протиставляє себе панам, солідаризується з холопами. Коли Печерицина-Печержинська, цей суддя в справах доброго тону серед містечкових людей, розгортає перед нею проект уцивілізування Масі, вона думає: «А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час розпізнати — не те, що ми, хлібороби, ніколи і в голову пошкрібатись — не знаємо світові ладу. Недарма покійні татуньо розказують, що як зближиться Страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед». Вона й справді найстарша, найповажніша з сільських жінок, «всьому селу мати», як атестує її роздратований неуважністю містечкової учительки пані Печержинської наймит Митро. Нарешті, її почуття многолітньої зв’язаності з селом, з усією околицею, з соціально-політичними вибухами, що колись потрясали селянством[453], одстоюються у неї в чітких викінчених формулах. Мася, її дочка, не потребує відмінятись на полячку, не потребує засвоювати польську науку — вона і так має право на пошану, вона і так «хорошого роду», — паніматка Люборацька говорить навіть про «знатний рід»:

«Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, який полковник так би і взяв тебе: ти знатного роду».

Дуже подібні, мабуть, до цієї і ті не наведені автором розмови про старовину, які провадить панотець Гервасій і яких так люблять слухати селяни. Либонь, і вони позначені тим самим почуттям історично-культурного зв’язку, що найбільшою мірою формує національну свідомість… Ця риса панотця і паніматки остільки важить в очах авторових, що він ладен подарувати їм і темноту їхню, і забобони (есхатологічні розмови паніматки), і вузькість правових понять (суперечки паніматки з Тимохою). Майже з замилуванням відзначає він ту суто селянську жестикуляцію, якою аристократична матушка виявляє свою неповагу до зятя[454].

Які чинники ліквідують це старе попівство? Свидницький відповідає, як і автор цитованої вище основ’янської статті: щонайперше нова, обов’язкова духовна школа. Сторінки, присвячені школі, належать до найяскравіших у повісті і раз у раз звертали на себе увагу давнішої української критики: «живую, рельефную характеристику постановки образования и воспитания в духовных школах доброго старого времени, в этих своеобразных рассадниках просвещения и фабрикования служителей церкви» відзначають Ф. Матушевський, О. Огоновський, С. Єфремов і інші; вони вважають, що «ці живі малюнки не завдали б стиду кожній іншій літературі»[455].

Духовна школа, списана в «Люборацьких», це та сама шестирічна (чотирикласова) парафіяльно-повітова школа статуту 1815 року, на яку так нападав у російській літературі Помяловський і яку так докладно схарактеризував виключний знавець духовного побуту проф. Д. І. Ростиславов[456], — тільки що школу цю змальовано не на тлі великоміського пригороду, а в глибині української провінції. Подібно до Помяловського та численних мемуаристів, російських і українських, Свидницький кладе наголос на неохайності, серед якої живуть бурсаки[457] (пор. знаменитий intérieur шкільної стації дячихи Волоської), на хронічному недоїданні школярів