Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Ніка

Прокинулася шалено рано. Останні кілька днів пронеслися просто на божевільній швидкості. Сьогодні вже виступ у Надійки...

Коли Ігор пішов, я до півночі крутила його слова в голові. Коли він подзвонив наступного дня, мої руки тремтіли, доки я наважувалася відповісти на дзвінок.

Тихенько заходжу на балкон, трохи вагаюся, але таки забираю листа. Градов, благаю, не підведи мене цього разу... будь ласка...

Це рішення дається мені дуже непросто. Треба буде сьогодні з ним поговорити після концерту доньки.

Підіймаю свою маленьку принцесу, роблю їй зачіску. Поки вона їсть, приводжу своє волосся до ладу, роблю легкий макіяж. Ловлю себе на думці, що я страшенно хвилююся.

Допомагаю дочці одягнутися, прибираю її сукню в портплед.

Виходимо, на вулиці сльота, не хочеться йти пішки, тому вирішуємо ці пару хвилин проїхатися машиною.

— Доброго дня, — вітаю вчительку дочки, стикаючись із жінкою в коридорі.

— Вітаю, Тетяно Георгіївно, — усміхається їй Надійка.

— Де я можу її переодягнути? — цікавлюся.

— Дівчата в цьому кабінеті, — показує рукою на сусідні двері. — Хлопчики у нашому класі. Ви маєте сорок хвилин на підготовку.

— Зрозуміла, дякую, — посміхаюся і веду дочку за ручку у потрібному напрямку.

Ми одягаємо гарну бальну сукню синього кольору з білими візерунковими вставками. Багато її однокласниць обрали подібний тип вбрання.

— Все, — кажу, застебнувши блискавку на її сукні. — Ти в мене така красуня, — милуюсь своєю дитиною.

Вона задоволено посміхається і витягає свій кулончик поверх сукні, дбайливо виправляючи його в центрі грудей.

— Мамо, — тихенько каже, нахиляюся до неї. — Дідусь Мороз забрав мого листа, — з трепетом шепоче мені на вушко. — Ігор обов'язково повинен прийти.

— Справді? — здивовано питаю.

— Так, — киває, трохи відсторонюючись. — Я перед виходом перевірила. А листа немає. Уявляєш? — емоційно питає.

— Уявляю, — відповідаю. — А до чого тут Ігор? — цікавлюсь. Адже вона нічого не знає про свого біологічного батька.

— Ну як, — розводить ручки убік, дивуючись моїй некмітливості. — Новий рік вже скоро, а він… — мнеться.

— Що він? — м'яко питаю, беручи її за ручку.

— Як ти думаєш, — закушує нижню губку. — Він захоче бути моїм татом? — Невпевнено цікавиться, відводячи очі.

— Дівчинко моя, — ніжно обіймаю її, а сама стримую сльози, що підступають. — Татом не так просто стати… Ти ж розумієш це? — акуратно уточнюю, відчуваючи її судомне дихання на своїй шиї, а сама думаю, як дитина у шість, ну гаразд, майже в сім років може все зрозуміти…

— Розумію, — сумно видихає. — Але крім Ігоря у нас зараз нікого немає.

— Як це нікого? — намагаюся підбадьорити. — А бабуся з дідусем, а Віта? Вони всі тебе дуже люблять. Віта вже в актовій залі, чекає на виступ…

— Але вони не тато... — тихо перебиває, бачу, як її плічка починають тремтіти.

— Люба моя, — заспокоюю, гладячи по спині. — Все у нас буде гаразд. Чуєш? — Вона кілька разів киває мені в шию. — Я тебе дуже люблю, — міцніше притискаю її до себе. — Дід Мороз не став би забирати твій лист просто так... Правда? — м'яко питаю.

—Так, — трохи усувається.

— Ходімо вмиємося і заспокоїмося. Добре? — усміхаюся, відчуваючи кому в горлі. Надійа гукає, розтираючи сльози долоньками по обличчю. — А то комусь незабаром виступати.

Вона заспокоюється, а за кілька секунд за нами приходить класний керівник. І за десять хвилин я вже стою з нею за лаштунками.

— Надійка, у тебе все вийде, — підбадьорюю, а сама нервую сильніше, ніж вона, намагаюся вгамувати власне тремтіння... — Ти в мене розумниця.

Вона киває та обережно виглядає до зали, де майже всі гості вже зібралися. Дочка уважно окидає всі сидіння, і я чудово розумію, кого вона шукає.

— Він не прийде? — мало не плачучи питає, повернувшись до мене.

— Сонечко моє, — заспокоюю, сідаючи перед нею навпочіпки. — Може, щось трапилося? А? Адже ми не знаємо…

— Він обіцяв, — засмучено перебиває, а в мене всередині все перевертається. Як вона встигла так до нього прив'язатися?

— Ну, до концерту ще є трохи часу, — намагаюся налаштувати її на позитив, сподіваючись на якесь диво.

— А як він не приїде? — запитує, дивлячись на мене великими блакитними очима, що наповнюються сльозами.

— Може, він приїде саме до твого виступу? У місті напевно затори...

— Шановні батьки, — перериває мене голос Тетяни Георгіївни. — Прошу вас зайняти свої місця в залі для глядачів. За п'ять хвилин розпочнеться концерт. Діткам треба підготуватися.

Батьки починають виходити, а я тримаю Надійку за ручки й заспокійливо говорю:

— Принцесо моя, — стискаю її долоні у своїх. — Що б не трапилося, я поряд і шалено тебе люблю, — підбадьорливі посміхаюся.

— І я тебе, — міцно обіймає, і я її у відповідь. — Іди, — усувається. — Я дивитимусь на тебе й на… — різко замовкає.

— Віту? — охоче підказую їй.

— Так, — усміхається.

Поки йду до свого місця, кілька разів набираю Ігоря, але це виявляється марною витівкою. Відповіді немає. Перед очима постійно стоїть поникла донечка, і в цей момент я готова просто прибити Градова. Сідаю поруч із Вітою.

— Що з тобою? — насторожено питає, бачачи мій настрій. Коротко пояснюю ситуацію. — Напиши йому.

А вона має рацію. Знову дістаю смартфон, заходжу до месенджера:

«Ігор, концерт скоро почнеться» — відправляю.

«Ти де? Надя чекає на тебе!» — одразу строчу наступну смску.

Стискаю телефон у долонях, сподіваючись, що він хоча б прочитає повідомлення і щось відповість, раз розмовляти зі мною телефоном він не дуже хоче.

Напевно, рано я забрала листа.

Вже починаю жалкувати про свій вчинок, поки не розуміючи, що робити далі…