Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Коли хлопці це мені розповіли, я задумалася. Спочатку я просто жадала виробити шкуру печерного лева, щоб пустити її на пошиття одягу. Тепер, коли всі мали по комплекту більш-менш відповідного одягу для цього клімату, можна було провести експеримент. Розділити шкуру на три частини та виробити її для різних цілей: жорстку (для виготовлення щита), шкіру без хутра та хутро. Так можна вбити двох зайців відразу: зрозуміти технології вичинки та поекспериментувати на першій шкурі.

Кору верби мені допомогли зрізати Микита з Денисом. Тільки вони мали ножі. Павло з Олексієм тим часом намагалися наколоти рибу з плоту. Їхня рибалка не приносила результату. Навичок не вистачало. Риба примудрялася викрутитися і вислизнути, немов дражнячись.

Льошка завівся, лаявся на рибу. Павло мовчки повторював спроби, але і його терпіння закінчилося. Олексій розлючено тупнув ногою та відступив до краю лівого борту. Пліт хитнуло і хлюпнуло об воду, піднімаючи холодні бризки.

— Обережніше! Не на суші, — гукнув Микита.

— Спокійніше, Олексію, — урезонив парубка Панкратов. — Не в казино всі гроші програв. Спробуєш знову.

— А чого вона крутиться? — надувся хлопець і знову вдарив списом у воду, наколюючи великий екземпляр незрозумілого виду риби. — Впіймав!

Ми дружно кинулися оглядати трофей.

— На форель схожа, — Павло покрутив рибину на плоту. Інших варіантів не було. Вирішили так її називати.

— Дивовижна різноманітність риби. В нашому часі такого немає, — Денис Степанович похитав головою, розглядаючи великий екземпляр. — І як вона в тебе зі списа не зіскочила? — риторично спитав і сам пару раз тицьнув списом у воду.

— Поліно, кори вистачить? — Микита з'явився за спиною. Від несподіванки я різко розвернулася, похитнулася, і він притримав мене за талію. — Дивись, не звалились у воду.

— Вистачить, — різко відповіла, усуваючись. Сама про інших дбаю із задоволенням, а турботу стосовно себе приймаю важко. — Пливемо далі чи пообідаємо? Пропоную зараз перекусити. Тут на берег ніхто не вийде, а на тому березі небезпечніше. На водопій може хижак якийсь прийти.

Зі мною погодилися.

Обід з'їли швидко. Проштовхуючи всухом'ятку смаженого судака, я мовчки мріяла про шматочок хліба та помідорчика. Чоловіки поруч теж мовчали й тільки запивали їжу водою з фляг.

Назад веслувати було набагато легше. Течія несла сама. Тільки встигай правити поперек річища до наміченої точки.

Берег був чистий. Пліт тицьнув у берег. Я перша зістрибнула на землю, як раптом з найближчих кущів почувся дивний звук.

Він нагадував щось середнє між стогоном, глухим муканням і схропуванням.

Діючи на інстинктах, чоловіки першими наїжачилися списами у бік небезпеки. Я ж це зробила із затримкою. Нехай за пару секунд, але так і було. Спочатку я намагалася розгледіти очима, що мені загрожує. А це дуже неправильно! Зволікання небезпечне і для мене, й для інших мисливців.

Між кущів, трохи осторонь від утвореного біля окрайка води місива бруду від безлічі копит, що потопталися, на боці лежав вівцебик середніх розмірів. На пасовищі паслися екземпляри значно більші.

— Що з ним? Він хворий? — спитала вголос, спостерігаючи, як тварина намагається стати на лапи, але тільки сильніше мукає і знову завалюється.

Раніше я ніколи так близько не опинялася поряд із великим звіром. Хоч вівцебики й травоїдні, але, захищаючись, можуть ударити копитом чи рогом.

Денис обережно вийшов уперед, витягаючи шию і придивляючись до тварини. Я невідривно дивилася на нього і побачила, як спокійно опустилися його плечі. Панкратов обернувся, відповідаючи на мої запитання:

— Найімовірніше, стадо під час водопою злякав якийсь хижак. Почалася паніка, судячи зі слідів. А цей молодий бичок поламав передню ногу між камінням чи ось тими стволами, прибитими до берега. Йому не пощастило, але нам пощастило.

— Що ти маєш на увазі? — наблизившись до Дениса, я все міцніше стискала держалко списа рукою. У мене вже пальці побіліли від зусилля, а серце заходилося в якомусь шаленому ритмі. Тварина дивилася на мене вологим блискучим карим оком. Я бачила в ньому страх і, здається, своє побіліле обличчя.

— Це наш успіх. Додому ми принесемо добрий трофей.

Панкратов повільно обернувся до мене і жорстко наказав:

— Бий упевнено.

Мене обдало поривом крижаного вітру, і звуки навколо стали приглушеними, а час ніби розмазався, повільно зупиняючись у точці неповернення до мого минулого життя.

— Поліно… — сильна рука Микити стиснула моє плече, висмикуючи зі стану занурення в себе і запускаючи час. — Якщо не можеш…

— Я повинна, — каркнула сипло і перехопила спис для удару. Але Микита швидше зробив випад уперед, за ним Денис та інші хлопці. Останньою щосили вдарила я.

Все було скінчено за п'ять хвилин. Денис із Павлом одразу взялися за кантівку туші на пліт. Олексій став на охорону. Хоч крові було мало, але на її запах могли прийти хижаки. Тушу вирішили обробляти у безпечнішому місці.

Я ж почала копати глину, набираючи її в кошики. Копала механічно, не замислюючись, потрібний сорт глини ми знайшли або якусь нісенітницю. За пеленою сліз, що набігли, я не бачила нічого перед собою, крім того блискучого карого ока вівцебика.