Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Звичайно, іноді слід застосувати і техніку переконування як попередника методики парадоксальних намірів. Це виправдано, наприклад, у випадках нав’язливих станів зневажання Бога, оскільки вони часто трапляються в духовенства. У такому разі я спершу кажу: «Очевидно, це невроз нав’язливих станів. Ви погоджуєтеся?» Коли мені відповідають: «Так», я продовжую: «Ви впевнені, що мій діагноз правильний?» Отримавши ствердну відповідь, ставлю наступне питання: «А як щодо Бога? Невже його діагностичні навички не перевершують мої?» «Звичайно», — чую у відповідь. Далі продовжую: «Тепер, якщо Бог знає, що всі ці блюзнірські ідеї мають нав’язливо невротичний характер, він, безумовно, не вимагатиме від вас відповідальності за їхню появу. Тому немає потреби боротися з ними. Навіть навпаки. Ваша боротьба з ними буде радше справжнім блюзнірством, яке Ви ризикуєте вчинити, оскільки таким чином непрямо заявляєте, що Бог не може розрізнити те, що є лише нав’язливим станом, а що справжнім гріхом. Отже, припиніть боротися з вашою нав’язливістю, якщо ви не хочете ображати Бога». З цієї миті священик або інша духовна особа може застосувати метод парадоксального наміру. Тож, як бачимо, інколи необхідно вдатися до переконування ще перед застосуванням методу парадоксальних намірів. У таких випадках нав’язливі стани часто зникають відразу після того, як пацієнт перестає з ними боротися.

Метод парадоксальних намірів не є аж таким поверховим, як здається на перший погляд. Безсумнівно, коли ми його застосовуємо, то з пацієнтом щось відбувається на більш глибокому рівні. Так само як симптом фобії виникає під поверхнею свідомості хворого, парадоксальний намір також впливає на її глибший рівень. Гумористичне спрямування цього методу57 ґрунтується на відновленні основ­ної довіри до буття (або, як я це називаю німецькою мовою, Urvertrauen zum Dasein). Тобто це є чимсь значно більшим, ніж просто зміною моделі поведінки, радше це є екзистенціальним перетворенням (existentielle Umstellung).

Саме з цього погляду парадоксальний намір є справжньою логотерапевтичною процедурою в прямому значенні цього слова. Хорхе Марсело Давід, логотерапевт із Аргентини, зазначив, що застосування цього методу базується на тому, що в логотерапії називають «психоноетичним антагонізмом» (або die Trotzmacht des Geistes), маючи на увазі особливу здатність людини відокремлювати себе не тільки від зовнішнього світу, але й від самої себе. Парадоксальний намір мобілізує цю основну людську здатність для досягнення терапевтичної мети під час боротьби з неврозами.

Ганс О. Герц з’ясував, що «ця логотерапевтична техніка також може бути успішною в хронічних випадках фобіч­ного неврозу». Про це свідчить такий випадок, згаданий у клінічному звіті д-ра Герца в Journal of Neuropsychiatry.

А. В., сорокап’ятирічна одружена жінка, мати шістна­дцятирічного сина, протягом двадцяти чотирьох років знемагала від фобічного неврозу, що проявлявся у формі важкої клаустрофобії, тобто страху перебування в машинах, ліфтах, ходіння по мостах, боязні висоти. Вона також боялася знепритомніти, виходити з дому, перебувати на самоті, а також відкритого простору та паралічу. Протягом останніх двадцяти чотирьох років ця жінка намагалася вилікуватись у різних психіатрів і неодноразово проходила «психоаналітично орієнтовану психотерапію». Крім того, її кілька разів госпіталізовували і не­одноразово призначали електрошокову терапію. Нарешті, запропонували лоботомію. Останні чотири роки вона прожила в державній лікарні, де перебувала під особливим наглядом. Знову пройшла курс електрошокової терапії та інтенсивного лікування барбітуратами, фенотіазинами, інгібіторами моноаміноксидази та сполуками амфетеміну. Проте, на жаль, безрезультатно. Через фобії її «паралізувало» настільки, що вона не могла вийти за межі вузенької ділянки навколо свого ліжка. Пацієнтка постійно переживала гострий стрес, незважаючи на приймання великої кількості транквілізаторів. Уже перебуваючи в лікарні, вона протягом півтора року проходила курс «інтенсивної аналітично орієнтованої психотерапії». Першого березня 1959 року доктор Герц розпочав її лікування, застосувавши метод парадоксальних намірів. Її вивели з палати і попросили «спробувати пройтися і пережити настільки сильний панічний стан, наскільки це буде можливо». Через декілька тижнів боротьби пацієнтка могла самостійно виходити з палати і безуспішно намагалася викликати паніку чи відчути себе паралізованою. Її переконали заходити у ліфт, щоб показати докторові Герцу, «як чудово вона може запанікувати». Розсміявшись, пацієнтка сказала: «Я так сильно намагаюсь, але не можу цього зробити. Я не розумію, що зі мною не так, я більше не можу боятися». Відтоді вона застосовувала метод парадоксальних намірів щоразу, коли виникала потреба. Тоді вперше за багато років вона самостійно прогулялася лікарнею без страху, «постійно намагаючись панікувати». Через п’ять місяців цієї терапії зникли всі її фобії. Вона пішла додому і вперше за двадцять чотири роки почувалася там комфортно, не відчуваючи жодних фобій. Незабаром її виписали з лікарні. З того часу вона кожні два-три місяці відвідує доктора Герца, щоб переконатися, що з нею все гаразд, і вкотре подякувати йому. Вона живе щасливо зі своєю сім’єю впродовж уже двох із половиною років.

Пацієнтові Д. Ф. виповнився сорок один рік, коли його скерували до доктора Герца для лікування фобічних станів. Він працював інженером. І саме на роботі в нього виявлялися симптоми невротичної фобії — боязнь того, що коли він щось писатиме на людях, то в нього почнуть тремтіти руки. Ці фобії перешкоджали йому ретельно виконувати механічну роботу в присутності інших. Тривалий час він не міг підписати чеки, коли хтось був поруч, і сильно хвилювався, коли йому доводилося виступати на ділових зустрічах. На людях він не міг навіть піднести до губів чашку чи склянку, боячись через тремтіння рук вилити її вміст. Він також уникав ситуацій, щоб припалити комусь сигарету. Лікар попросив пацієнта «просто встрибувати» у фобійну ситуацію, а не уникати її, як це він робив до того. Він мав продемонструвати всім довкола, «як чудово в нього тремтять руки», «яким нервовим він може стати і всюди порозбризкувати каву». Щоб позбутися своїх фобій, він старанно виконував поради доктора Герца. І вже після трьох сеансів пацієнт повідомив: «Я не можу тремтіти. Я не можу панікувати. Як би я не намагався — не можу!» Пізніше, під час логотерапії, доктор Герц допоміг пацієнтові реалізувати свої приховані духовні потенціали і віднайти новий сенс свого життя.

Розповім про ще один випадок лікування обсесивно-­компульсивного пацієнта з практики доктора Герца. П. К. страждав від діагнозованої шизофренії. Протягом багатьох років він пройшов курси психоаналітично орієнтованої, інтенсивної медикаментозної та електрошокової терапії. Жодна з цих процедур не сприяла його одужанню. Коли пацієнт уперше приїхав до доктора Герца, то був у напруженому і збудженому стані — наслідок багаторічних невротичних розладів. «Уже понад двадцять років я проходжу крізь пекло! Я все тримаю в таємниці, і тільки дружина про це знає. Я відчуваю полегшення тільки тоді, коли сплю!» Найбільше він боявся того, що, сидячи в кріслі перукаря, їдучи в транспорті чи перебуваючи за стійкою бару, «вхопить когось за пеніса». Через це пацієнт боявся втратити роботу й привселюдно осоромитися. Він навіть боявся, що може зізнатись у сексуальному злочині, якого насправді не скоював. Крім того, він скаржився на неспроможність сконцентруватися, неспокій та страх, що його серце може зупинитися. Також побоювався, що може раптово