Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вже гадала, чи не пропустила якусь важливу підказку. Я почала вдивлятися уважніше у відвідувачів, що проходили повз мене, намагаючись побачити, чи не гляне котрийсь із них на мене уважніше, чи не подасть мені якийсь сигнал. Усе намарно, і незабаром я виявила, що приєдналася до їхнього похмурого похоронного маршу від крамниці до крамниці.
Я не помічала вивіски з чайником, поки не пройшла повз неї тричі. Вона застрягла в кутку вузької вітрини магазину з мобільними телефонами. Сторонній міг би подумати, що це бізнес-акредитація, чи, можливо, наліпка, залишена компанією, що займається охоронною сигналізацією.
Моє серце забилося сильніше. Я затамувала подих і зайшла в магазин.
Хлопець, що працював у цьому магазині, мав коротко підстрижене, пофарбоване у чорно-сірий колір волосся, доглянуту борідку й темні, запалі очі. Він був нижчий за мене, одягнутий у дешеві сорочку та штани, з такою ж дешевою краваткою. Він носив коричневий прямокутний бейджик із надрукованим на ньому ім’ям «Ґленн». Видавалося, ніби він грає в якусь гру на телефоні, який, як я помітила, не був від дешевого маловідомого бренду, як інші в цій крамниці. Він глянув на мене і втомлено кивнув.
— Допомогти вам щось підібрати? — запитав він, одразу ж повертаючись до своєї гри.
— Як не дивно, — сказала я, — це саме те, на що я сподівалася.
Він зацікавлено глянув на мене.
— Який телефон ви хотіли би придбати? — запитав він.
— Не телефон, — відповіла я.
Він поклав свою мобілку на стійку й роззирнувся.
— З тобою ще хтось є? — запитав він.
Я похитала головою. Він обійшов прилавок і, підійшовши до входу в магазин, опустив ролетні двері. Вони з брязкотом зачинилися. Що б не трапилося далі, я вже тут застрягла.
— Хто ви? — запитала я.
Він кволо усміхнувся, а через мить ця усмішка вже зникла з його обличчя.
— Ґленн, — відповів він, указуючи на іменний бейджик. Його погляд дав мені зрозуміти, що я не дізнаюся ніякого прізвища. — Вона попередила мене, що ти повинна навідатися. Попросила, щоб я відписав їй, коли ти з’явишся.
Проте він не поворухнув навіть пальцем, щоби так і вчинити.
На позір вік Ґленна був десь у проміжку між сорок і забуттям. Він був круглий з усіх сторін, але ті круги вже добряче пообвисали. Його діймала нудьга, як ото старих собак артрит. Вона поскрипувала навіть у суглобах, коли він, човгаючи, повертався до стійки.
— Що це за місце? — запитала я.
— Ха, — промовив Ґленн без сміху.
— Я серйозно, — сказала я.
— Ти справді нічого не знаєш? — запитав він.
Я похитала головою. Він тяжко зітхнув.
— Сюди, — сказав він, витягуючи стілець з-за стійки, — присідай.
Я сіла, а Ґленн сперся майже всіє своєю масою на стійку переді мною.
— Це приміщення для торгів, — сказав він, показуючи витягнутою рукою порожній магазин. — Такі приміщення розкидані по всьому світу. Вони загалом на вигляд такі, як ось наша крамниця. Задрипаний маленький магазинчик, у який ви навряд чи захочете зайти. Агенти в залі для торгів знають, що виставляється на продаж, і ми приймаємо ставки. Деякі ставки дуже великі. Деякі… Не дуже. Ми приймаємо всі.
— Зачекайте, — сказала я, — ви торгуєте ними?
— Ми маємо торгових представників, — продовжив він, насміхаючись із мого запитання, — вони відповідають за товар.
— Товар, — промовила я. — Ви маєте на увазі тварин.
Він закотив очі:
— Ні, мобільні телефони, — саркастично відповів Ґленн. — Звісно, тварин. Ми не тримаємо їх у себе. Занадто небезпечно. Ми даємо змогу покупцю взяти на себе цей ризик. Але ми стежимо за всім, чим торгуємо, щоб бути впевненими, що зможемо дістати товар, коли торги закінчуються. І коли це відбувається, торгові представники організовують передачу товару.
— То ви виставляєте їх на аукціон? — запитала я.
— Ні, — відпові Ґленн, — я цим не займаюся, лише приймаю ставки. Приймаю і передаю їх. Вони йдуть до місця під назвою Чайна, і хтось виграє, — він знизав плечима. — Не питай мене як. Не питай, де розташована та Чайна. Я ніколи не бачив її. Навіть не знаю, чи існує це місце.
— Хто заправляє Чайною?
— Ті, хто доглядають за цим місцем, — відповів Ґленн. — Я не знаю, хто вони. Але саме вони розпоряджаються. Вони укладають з тобою договір, і це твоя робота. Мені надали це приміщення. Тридцять років тому.
— Крамницю мобільних телефонів?
Ґленн розсміявся:
— На той час тут не продавали мобільних телефонів. Ми продавали комп’ютерні ігри. Але, ти ж розумієш, не найцікавіші. У нас завжди був брак якісних ігор.
Він похитав головою у сумному розчаруванні.
— Звучить…
Я оглянула крамницю, її нікудишні вітрини й жалюгідні товари, виставлені на них.
— Депресивно? — запитав Ґленн. — Ти права.
— Тоді чому ви досі тут?
— Ти коли-небудь намагалася покинути сім’ю? — запитав він.
— Одного разу, — відповіла я.
— Як далеко ти зайшла? — запитав він.
— Не дуже далеко.
— Ну, — Ґленн кивнув, ніби я щойно все пояснила за нього.
— Хвилиночку, то ви тут усі родичі?
— Десь у глибині родинного дерева, — відповів він. — Я належу до тих, кого вони називають нижчою кастою. Мається на увазі — далекий родич. Нижча каста отримує зал для торгів. Середня каста — посередники. Ті, що доглядають Чайну — вища каста, так подейкують.
— Це здається несправедливим, — сказала я.
— Так і є, — відповів Ґленн, — але така реальність. Насправді все не так погано. Загалом, нам платять за те, що ми просто сидимо й нічого не робимо весь день. Час від часу приймаємо ставку чи дві. Могло бути значно гірше. У всякому разі до цього звикаєш.
Він клацнув язиком, що, здавалось, означало, що йому начхати на все це. Ґленн справив на мене враження людини, яка знає лише один спосіб існування, а якщо він і знав колись інший, то з нього це вибили ще багато років тому.
— Ти не збираєшся повідомити комусь, що я тут? — запитала я.
На обличчі Ґленна вималювалася лукава,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.