Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 100
Перейти на сторінку:
сновигали туди-сюди, на вигляд були, ніби загублені душі. Працівники прогулювалися вдалині від своїх крамниць. Хтось запитав мене упівголоса, чи не хочу я спробувати пробник нового крему для шкіри. Вони заздалегідь знали відповідь.

Я вже гадала, чи не пропустила якусь важливу підказку. Я почала вдивлятися уважніше у відвідувачів, що проходили повз мене, намагаючись побачити, чи не гляне котрийсь із них на мене уважніше, чи не подасть мені якийсь сигнал. Усе намарно, і незабаром я виявила, що приєдналася до їхнього похмурого похоронного маршу від крамниці до крамниці.

Я не помічала вивіски з чайником, поки не пройшла повз неї тричі. Вона застрягла в кутку вузької вітрини магазину з мобільними телефонами. Сторонній міг би подумати, що це бізнес-акредитація, чи, можливо, наліпка, залишена компанією, що займається охоронною сигналізацією.

Моє серце забилося сильніше. Я затамувала подих і зайшла в магазин.

Хлопець, що працював у цьому магазині, мав коротко підстрижене, пофарбоване у чорно-сірий колір волосся, доглянуту борідку й темні, запалі очі. Він був нижчий за мене, одягнутий у дешеві сорочку та штани, з такою ж дешевою краваткою. Він носив коричневий прямокутний бейджик із надрукованим на ньому ім’ям «Ґленн». Видавалося, ніби він грає в якусь гру на телефоні, який, як я помітила, не був від дешевого маловідомого бренду, як інші в цій крамниці. Він глянув на мене і втомлено кивнув.

— Допомогти вам щось підібрати? — запитав він, одразу ж повертаючись до своєї гри.

— Як не дивно, — сказала я, — це саме те, на що я спо­дівалася.

Він зацікавлено глянув на мене.

— Який телефон ви хотіли би придбати? — запитав він.

— Не телефон, — відповіла я.

Він поклав свою мобілку на стійку й роззирнувся.

— З тобою ще хтось є? — запитав він.

Я похитала головою. Він обійшов прилавок і, підійшовши до входу в магазин, опустив ролетні двері. Вони з брязко­том зачинилися. Що б не трапилося далі, я вже тут застрягла.

— Хто ви? — запитала я.

Він кволо усміхнувся, а через мить ця усмішка вже зникла з його обличчя.

— Ґленн, — відповів він, указуючи на іменний бейджик. Його погляд дав мені зрозуміти, що я не дізнаюся ніякого прізвища. — Вона попередила мене, що ти повинна наві­датися. Попросила, щоб я відписав їй, коли ти з’явишся.

Проте він не поворухнув навіть пальцем, щоби так і вчинити.

На позір вік Ґленна був десь у проміжку між сорок і забуттям. Він був круглий з усіх сторін, але ті круги вже добряче пообвисали. Його діймала нудьга, як ото старих собак артрит. Вона поскрипувала навіть у суглобах, коли він, човгаючи, повертався до стійки.

— Що це за місце? — запитала я.

— Ха, — промовив Ґленн без сміху.

— Я серйозно, — сказала я.

— Ти справді нічого не знаєш? — запитав він.

Я похитала головою. Він тяжко зітхнув.

— Сюди, — сказав він, витягуючи стілець з-за стійки, — присідай.

Я сіла, а Ґленн сперся майже всіє своєю масою на стійку переді мною.

— Це приміщення для торгів, — сказав він, показуючи витягнутою рукою порожній магазин. — Такі приміщення розкидані по всьому світу. Вони загалом на вигляд такі, як ось наша крамниця. Задрипаний маленький магазинчик, у який ви навряд чи захочете зайти. Агенти в залі для торгів знають, що виставляється на продаж, і ми приймаємо ставки. Деякі ставки дуже великі. Деякі… Не дуже. Ми приймаємо всі.

— Зачекайте, — сказала я, — ви торгуєте ними?

— Ми маємо торгових представників, — продовжив він, насміхаючись із мого запитання, — вони відповідають за товар.

— Товар, — промовила я. — Ви маєте на увазі тварин.

Він закотив очі:

— Ні, мобільні телефони, — саркастично відповів Ґленн. — Звісно, тварин. Ми не тримаємо їх у себе. Занадто небезпечно. Ми даємо змогу покупцю взяти на себе цей ризик. Але ми стежимо за всім, чим торгуємо, щоб бути впевненими, що зможемо дістати товар, коли торги закінчуються. І коли це відбувається, торгові представники організовують передачу товару.

— То ви виставляєте їх на аукціон? — запитала я.

— Ні, — відпові Ґленн, — я цим не займаюся, лише приймаю ставки. Приймаю і передаю їх. Вони йдуть до місця під назвою Чайна, і хтось виграє, — він знизав плечима. — Не питай мене як. Не питай, де розташована та Чайна. Я ніколи не бачив її. Навіть не знаю, чи існує це місце.

— Хто заправляє Чайною?

— Ті, хто доглядають за цим місцем, — відповів Ґленн. — Я не знаю, хто вони. Але саме вони розпоряджаються. Вони укладають з тобою договір, і це твоя робота. Мені надали це приміщення. Тридцять років тому.

— Крамницю мобільних телефонів?

Ґленн розсміявся:

— На той час тут не продавали мобільних телефонів. Ми продавали комп’ютерні ігри. Але, ти ж розумієш, не найцікавіші. У нас завжди був брак якісних ігор.

Він похитав головою у сумному розчаруванні.

— Звучить…

Я оглянула крамницю, її нікудишні вітрини й жалюгідні товари, виставлені на них.

— Депресивно? — запитав Ґленн. — Ти права.

— Тоді чому ви досі тут?

— Ти коли-небудь намагалася покинути сім’ю? — за­питав він.

— Одного разу, — відповіла я.

— Як далеко ти зайшла? — запитав він.

— Не дуже далеко.

— Ну, — Ґленн кивнув, ніби я щойно все пояснила за нього.

— Хвилиночку, то ви тут усі родичі?

— Десь у глибині родинного дерева, — відповів він. — Я належу до тих, кого вони називають нижчою кастою. Мається на увазі — далекий родич. Нижча каста отримує зал для торгів. Середня каста — посередники. Ті, що доглядають Чайну — вища каста, так подейкують.

— Це здається несправедливим, — сказала я.

— Так і є, — відповів Ґленн, — але така реальність. Насправді все не так погано. Загалом, нам платять за те, що ми просто сидимо й нічого не робимо весь день. Час від часу приймаємо ставку чи дві. Могло бути значно гірше. У всякому разі до цього звикаєш.

Він клацнув язиком, що, здавалось, означало, що йому начхати на все це. Ґленн справив на мене враження людини, яка знає лише один спосіб існування, а якщо він і знав колись інший, то з нього це вибили ще багато років тому.

— Ти не збираєшся повідомити комусь, що я тут? — за­питала я.

На обличчі Ґленна вималювалася лукава,

1 ... 50 51 52 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"