Читати книгу - "Втрачені в космосі , Arachne "

Аеон, дивлячись на це, упіймав себе на думці, що командний дух їхньої групи — це єдине, що зараз утримує їх від хаосу. Всі колишні розбіжності та недомовки зникли, залишивши місце злагодженій роботі та взаємній підтримці. Кожен розумів, що від них залежить успіх місії та життя товаришів.

Він знову глянув на Зейна. З цими людьми Аеон міг піти хоч у пащу ворога. Їхня хоробрість і вірність не раз виручали його з, здавалося б, безвихідних ситуацій. Але щось підказувало йому, що попереду на них чекає щось зовсім інше, що випробовуватиме їх на міцність, і не тільки фізичну, а й духовну.

— Чи всі готові? — спитав Аеон, коли майже закінчився час. Він відчував, як повітря в печері знову почало наповнюватися напругою. Здавалося, навіть стіни слухали його, завмерши в очікуванні.

- Так, - підтвердив Зейн, стоячи на чолі своєї невеликої групи. Його погляд був твердим, рішучим. - Ми готові. Як тільки розвідники повернуться, ми вирішимо, в якому напрямку рухатись далі.

Аеон повільно кивнув головою.

— Чекаємо на ваші звістки, Зейне. Бережіть себе та повертайтеся живими. Ця планета... вона набагато небезпечніша, ніж здається. Не дайте їй узяти гору над вами.

- Зрозумів, - коротко відповів Зейн, потім повернувся до своєї команди і скомандував: - Все на вихід. Перевіряємо обстановку.

Група розвідників рушила до виходу з печери. Аеон провів їх поглядом, відчуваючи, як кожен їхній крок віддається всередині його думок глухою луною. Він знав, що від розвідників залежить не лише успіх місії, а й саме життя його людей. Отже, їхні завдання не можна було довірити нікому, крім Зейна.

Поки розвідники йшли, він знову обернувся до тих, що залишилися. В їхніх очах світилися очікування та напруження. хвилини відпочинку, що залишилися, текли повільно, кожна секунда відчувалася вічністю.

***

Зейн впевнено вийшов із печери, не оглядаючись на тих, що залишилися позаду. Він знав, що за ним йдуть найкращі розвідники групи — ті, хто вмів пересуватися тихо, як тіні, і бачити найменші зміни у навколишньому середовищі. В умовах цієї планети навіть один невірний рух міг коштувати життя. Вони мали бути гранично уважними та зібраними.

Зейн жестом вказав напрямок, і вони повільно почали просуватися вперед. Холодне повітря врізалося в обличчя, загострюючи всі почуття. Місцевість навколо печери виглядала зловісно. Чорні, обпалені радіацією камені різко контрастували з рідкісними, але яскраво мерехтливими кристалами, що стирчать із землі. Світло їх було болісно-привабливим, наче вони шукали спосіб залучити необережного мандрівника.

Нуар, астрофізик та один із небагатьох вчених, хто погодився супроводжувати розвідників, йшов у середині групи. Він уважно оглядав навколишню флору. Нарешті, його погляд зупинився на одній із великих фіолетових рослин. Його пульсуюче стебло піднімалося вгору, закінчуючись великою квіткою, чиї пелюстки ніби дихали, слабо розкриваючись і закриваючись.

- Обережніше! - Прошепотів Нуар, піднімаючи руку і зупиняючи групу. — Це рослина… Вона не просто так вирізняється. Я раніше бачив записи про подібних - вони виділяють особливі феромони, які можуть впливати на свідомість та залучати жертву. Подібна поведінка характерна для хижаків.

Зейн кивнув, пильно вдивляючись у неприродно мерехтливі пелюстки. Усередині квітки щось ворушилося, і він швидко зорієнтувався:

- Обходимо його. Ніхто не наближається без нагальної потреби. І не дихати надто глибоко.

Група продовжила рух, акуратно обминаючи рослину стороною. Нуар зробив кілька швидких знімків на портативний аналізатор, фіксуючи дані. Усередині нього кипів азарт вченого - такі унікальні зразки флори можна було зустріти лише на цій планеті. Ці гігантські рослини, ймовірно, винищили безліч дрібних видів і зайняли домінуючу позицію у місцевій екосистемі. Але зараз вони не мали часу на дослідження. Їхній пріоритет — знайти тих, хто вижив.

Зейн вів групу через місцевість, уникаючи скупчень кристалів, які, як з'ясували раніше, могли випромінювати смертельно небезпечне випромінювання. Радіометри, закріплені на зап'ястях розвідників, раз у раз потріскували, сигналізуючи про сплески радіації. Це змушувало всіх інстинктивно стискатися та швидше проходити небезпечні ділянки.

— На 10 годин, — пролунав шепіт одного з розвідників. — Бачу одну із рятувальних капсул.

Зейн відразу підняв руку, зупиняючи загін. Вони завмерли на місці, потім він повільно кивнув, даючи сигнал до руху. Усі почали крастись, намагаючись залишатися в тіні великих валунів. Рятувальна капсула, пофарбована в яскраво-червоний колір, вирізнялася на тлі чорної землі. Її обшивка була пошкоджена, а один із люків частково зірваний.

— Нуаре, чи зможеш перевірити капсулу? - Запитав Зейн.

Вчений кивнув головою, повільно підійшовши ближче. Спершу він оглянув її зовні, потім обережно зазирнув усередину через розбитий люк. Він провів рукою по панелі управління, і його обличчя миттєво похмуріло.

— Мабуть, хтось намагався відкрити її вручну… Можливо, зсередини, — задумливо промовив Нуар. — Жодних слідів радіаційного зараження всередині. Але… — він потягся до панелі, і та різко загула, відкидаючи його руку. Нуар злякано відступив. - Вона все ще активна.

Зейн насупився. Як це можливо? Навіть якщо капсула частково функціонує, всередині нікого не повинно бути — інакше радіометри зафіксували б рівень радіації.

- Ходімо далі, - наказав він, не відриваючи погляду від капсули. — Якщо хтось вийшов назовні, його сліди мають бути поблизу.

Розвідники, напружуючи зір, почали оглядати околиці. Нарешті одна з жінок, Мара, завмерла, вказуючи вперед:

— Тут є сліди… Вони ведуть до тієї гряди каміння.

Зейн підійшов ближче і присів, уважно розглядаючи вм'ятини в піску й пилюці. Сліди були незрозумілі, частково розмиті, наче їх залишив хтось, хто сильно шкутильгав. Один із слідів обривався — щось дивне відбувалося з ґрунтом довкола.

— Кристали, — тихо сказав він, вказуючи на ледь помітні тріщини, що повзли по сліду. — Радіація спотворила ґрунт. Хто б не був, він пішов у тому напрямку.