Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Я послизнулася, проїхавшись назад, й тепер сиджу у ванні в одязі. Добре, хоч не забилася!

За дверима чуються чиїсь кроки, тому я швидко вилізаю з води, хлюпаючи ногами по підлозі. Я прислухаюся до звуків й тремчу. Ще однієї сутички я не витримаю принаймні не сьогодні! Звісно ж, Хіната не зачинила двері!

— Сакуро, ти у ванній? — гукає мене Саске. — Чому у твою кімнату настіж відчинені двері? З тобою все гаразд?

Я видихаю неабияким полегшенням! Зачекайте! Що він забув у дівчачому гуртожитку? Ми ж домовилися зустрітися біля викладацької!

— Так! Все гаразд! — розгублено відповідаю я, намагаючись знайти бодай один рушник. Той, що я підготувала валяється в калюжі на підлозі. — Зачекай, будь ласка!

Я хапаюся руками за голову, але не можу вигадати геть нічого.

— Ти впевнена? — спокійно питає він.

Звісно, що зі мною не все гаразд. Це надто очевидно, аби придушувати в собі почуття, натягуючи маску впевненості. Ця ванна чітко зображає мій внутрішній стан, де все потопає в гнітючому відчаї, безпорадності та втомі, а я намагаюся триматися на ногах з останніх сил.

— Добре, — із розпачем кажу я. — Саске, принеси, будь ласка, рушник. Він у шухляді… там біля вікна. Вибач…

На якусь мить все поринає в тишу, яка здавлює мої скроні від напруги. Прикро, що кожного разу я потребую чиєїсь підтримки. Наруто та Саске з’являються кожного разу, коли вони потрібні найбільше, та чи варто звикати до цього? Бути з ними поряд… дуже важко, однак, відвернутися від них я вже просто не можу.

— Я знайшов, відчини двері, я віддам. — Його голос здається мені таким байдужим, наче він приніс рушник Наруто, а не дівчині. — Не хвилюйся, я не підглядатиму!

— Все одно, — настільки ж байдуже відповідаю я. — Я в одязі.

— Чому тоді сама не пішла? — Він відкриває двері й з непорозумінням дивлячись на мене. Проте спостерігаючи за картиною хаосу у ванній та моїм виглядом мокрої курки, помітно серйознішає, додаючи:. — Що сталося?

Його питання звучить доволі суворо. Мені здається, він зараз насварить мене за безлад. Я простягаю руку, боячись навіть дивитися йому в очі.

— Впала. У воду, — відповідаю я, втуплюючи погляд у підлогу. Проте коли намагаюся забрати рушник, він мені його не віддає. — Забула про час й не помітила, що вода вже стікає з бортів. Послизнулася на калюжі й впала у ванну. Кумедно, еге ж?

Я намагаюся вичавити усмішку, проте, хлопець несподівано підходить ближче, загортаючи мене в м’який рушник. Його руки обережно обгортають мене, притискаючи до себе. Саске обіймає мене, наче я маленька дитина, яка потребує його захисту.

— Все буде добре! — Він кладе долоню на мою голову. — Ми не дозволимо нікому скривдити тебе. Більше не дозволимо. Чуєш?

І тут з очей починають литися сльози. Мені соромно й приємно водночас. Я не хочу, аби вони тягалися зі мною, наче зі списаною торбою, однак… як же мені бракувало ось таких теплих обіймів!

— Дякую, — тихесенько кажу я, утикаючись носом в його груди.

Прийде час, коли і я захищатиму їх, але зараз я хочу трохи побути слабкою.