Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Я почимчикувала у вітальню, упала на диван та втупилася на книжкову шафу, де між різними виданнями стояли маленькі фігурки машин, статуетки та навіть кілька кактусів. Обвівши все це багатство поглядом, закинула ноги й вляглася. Стеля була не цікавішою. Десь у мені починало прокльовуватися відчуття, що варто було поступитися. Кіан мав рацію, у його словах, окрім першої аналогії з батьками, яка тільки хвилями доходила до мого усвідомлення, був сенс і чистий резон. Я й справді могла стати лише зайвою лапкою для швидконогого зайчика. 

«Я не зможу відправити тебе в умовний Сідней, щоб самому сидіти тут і чути тебе тільки по скайпу».

Я важко зітхнула, склала руки на животі й заплющила очі. У цьому круговороті подій мені навіть жодного разу не спадало на думку, що подобаюся Кіанові. І це все, що виникало між нами, я, певно, просто ніяк собі не пояснювала: є, значить, є. Ну, поцілувалися кілька разів, ну, відчуває він певну відповідальність за мене, бо втягнув у дурнувату гру з махінаціями, ну, жартували про нас усяк, буває. Я була цілком свідома того, що в якусь мить це все може закінчитися, як закінчується все хороше в моєму житті, і готувала себе до цього. 

А ось ця його фраза поступово вибивала землю з-під ніг. Щось у цьому було, наче в науковому знанні, — прогнозування майбутнього. 

Я так неспішно перебирала ці думки, наче намистинки на ниточці, коли почула його обережні, проте все ж такі точні, наче у військового, кроки. Але очей так і не розплющила. Відчула його наближення, біля мого стегна прогнувся диван, а чужі руки опинилися з обох боків від моєї голови. 

— Віві? 

— Гм? 

Він лише на мить торкнувся своїми губами моїх, а мої руки вже свавільно полізли колошматити його волосся. 

Зрадники.

— Ображаєшся? 

— Ні, — кажу я правду, а Кіан знову коротко цілує мене й знову відхиляється. Хороша методика, хвалю, тільки що випробувана вона на мені. Але гріх скаржитися. — Пробач мені, справді, — шепочу, розплющивши очі. У слабкому освітленні фігура Кіана здається самою тьмою, проте такою близькою й рідною. Теплою. Від нього йшло справжнісіньке літнє тепло. — Упертість це моє друге ім’я й, схоже, найтяжчий гріх. 

Він, усміхнувшись, гмикає. Затим цілує трошки довше, прикусує мою нижню губу. Хоче мої думки геть собою заполонити, негідник. 

— Єдине, чим я весь час керуюся, — це ти, Вів. Завжди. 

— Ну добре, цього разу я тобі поступлюся, — сміхотнула я, опускаючи руки. — Але не перемогою в шоудауні. Цього навіть не проси. І наступного разу ти мене візьмеш із собою. 

— Ві-і-іві, — м’яко перебив мене Кіан. — Ніякого наступного разу не буде. Ніт. Інакше я тобі бронежилет куплю. І шолом. Будеш так ходити.   

Я насупилася. 

— Не смішно. 

— Я й не сміюся. 

— І пістолет вручиш? 

— Боюся, тоді ти згадаєш, що ненавидиш мене, і буде вершник з діркою в голові. 

Я піднесла вказівний палець до його скроні й «вистрілила» з тихим «пу-ф-ф». Але Кіан навіть не ворухнувся, прикипівши поглядом до мене, що в голову закралася думка, що десь я таки забруднилася й не помітила. Його чорні очі тепер скидалися на дивну суміш очей хижака й зайчика. 

— Щось не так? 

— Ти така гарна, Вів. 

Мої очі розширилися, а до щік прилинула кров, що стало на кілька десятків градусів спекотніше. Кіан, однією рукою все ще спираючись на диван, іншою торкнувся моєї щоки. 

— Дивина! Віві, ти почервоніла? Щоки так і горять! 

— Гей! — я вдарила його по зап’ястю й перекрутилася на бік. За мить Кіан, ледь не виштовхавши мене з дивану й не віддавивши ноги, умостився позаду, глибоко вдихнувши. Його рука опинилася в мене на талії. — Це порушення територіальної цілісності! 

— Кілька хвилин тому це тебе не тривожило, — він на мить замовк, а затим продовжив: — Вів, те, що ти сказала сьогодні вночі в підвалі… ти справді хочеш вернутися у свою квартиру? 

Я пововтузилася, збираючись з думками, а потім прошепотіла, ухопивши його долоню й підтягнувши трохи вище, ніби обійнявши. 

— Я не боюся Алі-баби й сорока розбійників, навіть якщо вони всі нападуть на нас водночас, але це твій дім, Кіане, не мій. Я — гостя, яку в будь-яку мить можуть витурити за двері. Це як жити на валізах постійно. Мені не вистачає моїх дрібничок. Мені не вистачає відчуття, що я вдома, — Кіан мовчав, очевидно, не знайшовши, що мені заперечити, тому я продовжила ще тихіше: — Але я б скористалася твоєю гостинністю доти, доки це все не вирішиться хоч якось. Я й справді почуваюся тут у безпеці, навіть якщо постійно є загроза нападу Алі-баби. 

Його рука здригнулася в моїй хватці. Він схилився й чоломкнув мене в плече. 

— Дякую, Віві. А тепер спати. Цей довгий день має завершитися на хорошій ноті.