Читати книгу - "Ловець невинних душ, Донато Каррізі"

— Що я можу для вас зробити?

— Розповісти нам, як це сталося.

— Знову? Спливло стільки часу.

— Ми знаємо, але не маємо вибору, пане Ноні. Цей сучий син Коста намагатиметься підтасувати факти, і ми не можемо йому цього дозволити. Саме ви впізнали його.

— На ньому була лижна шапка, я впізнав тільки його голос.

— Тому ви єдиний свідок. Ви це розумієте?

Шалбер вийняв записник і ручку, вдаючи, що хоче записувати кожне слово.

Федеріко провів долонею по неголеному підборіддю й глибоко зітхнув кілька разів. Його груди піднімалися й опадали, здавалося, що починається напад гіпервентиляції. Урешті він заговорив:

— Була сьома година вечора, час, коли Джорджія зазвичай поверталася додому. Вона зайшла до крамниці, щоб купити продукти і спекти торт. Я люблю солодке, — виправдовувався він, немовби із цією подробицею мало зв’язок усе, що сталося потім. — Я слухав музику, був у навушниках. Не переймався тим, що говорила Джорджія. Вона закидала мені, що я сонливий як ведмідь, що вона зачекає ще трохи, а потім покладе цьому край. Я не хотів піддаватися фізіотерапії, бо втратив надію, що ходитиму, — сказав він винувато.

— І що сталося потім?

— Я пам’ятаю тільки, що впав на підлогу та знепритомнів. Цей сучий син підійшов до мене ззаду й перекинув інвалідний візок.

— Ви не зрозуміли, що хтось увійшов до будинку?

— Ні, — коротко сказав Федеріко.

Це був критичний момент. Від тієї секунди розповідати йому стало надзвичайно важко.

— Розкажіть, — попросив Шалбер.

— Коли я опритомнів, мені було не до снаги розплющити очі, боліла спина. Не відразу зрозумів, що коїться, почувши крики з другого поверху. — Його щокою покотилася сльоза. — Я лежав на підлозі, візок був за кілька метрів від мене, пошкоджений. Я спробував дістатися телефона, але апарат стояв зависоко, щоб я міг до нього дотягтися. — Федеріко поглянув на свої ноги. — Я не можу робити навіть найпростіше.

Його слова, однак, не зворушили Шалбера.

— А мобільний?

— Я не знав, де він, а крім того, був наляканий. — Федеріко відвернувся, щоб поглянути на сходи. — Джорджія кричала, кричала, кричала. Благала про допомогу та співчуття, немовби цей негідник справді міг дати їй те або те.

— І що ви зробили?

— Я підповз до сходів, намагався по них зійти, підтягуючись на руках. Але не мав сили.

— Як це можливо? — Шалбер зарозуміло посміхнувся. — Ви були спортсменом, і мені важко повірити, що дістатися нагору для вас становило таку проблему.

Сандра прошила його поглядом, але чоловік вдав, що не помітив.

— Ви не уявляєте, як я почувався після удару головою об підлогу, — відказав Федеріко.

— Так, вибачте. — Шалбер сказав це невпевнено, немовби не вірив хлопцеві, і занотував щось у записнику, чекаючи, що Федеріко проколеться.

— Що ви хочете сказати? — обурився хлопець.

— Нічого, прошу, говоріть далі. — Шалбер нетерпеливо махнув рукою.

— Убивця втік через запасні двері, почувши, що під’їхала поліція.

— Ви впізнали пана Ніколу Косту за голосом, еге ж?

— Так.

— Сказали, що він говорив нечітко, і це могло бути через заячу губу.

— Отже?..

— Проте спочатку ви свідчили, що він говорив із дивним акцентом, немовби був слов’янин.

— Це ви, поліціянти, припустилися помилки. — Федеріко перейшов до захисту.

— Не забиратимемо ваш час. До побачення. — Шалбер несподівано подав йому руку й рушив до дверей.

— Хвилиночку, зачекайте!

— Пане Ноні, я не витрачатиму час. Не бачу сенсу вести цю розмову, бо ви не кажете правди.

— Якої правди?

Сандра бачила, що Федеріко вражений. Не розуміла, у чому полягає гра, яку провадить агент Інтерполу, але вирішила ризикнути й утрутитися.

— Мабуть, справді буде краще, якщо ми підемо.

Шалбер удав, що не почув її слів, став перед Ноні й націлив на нього пальцем.

— Правда в тому, що ви чули тільки голос Джорджії, а не вбивці. Тому не чули ані слов’янського акценту, ані вади вимови.

— Неправда.

— Правда в тому, що, опритомнівши, ви могли спробувати її врятувати, видершись нагору. Ви спортсмен і дали б собі раду.

— Неправда.

— Правда в тому, що ви залишалися внизу, у той час як це чудовисько завершувало свою справу й нічим не переймалося.

— Неправда! — крикнув Федеріко Ноні й вибухнув плачем.

Сандра встала й узяла Шалбера за плече, намагаючись повести його до виходу.

— Досить, дай йому спокій.

Шалбер, однак, не вгавав:

— Чому ви не хочете розповісти, як усе було насправді? Чому ви нічого не зробили, щоб допомогти Джорджії?

— Я, я…

— Ну?.. Ну, далі, але цього разу я прошу вас поводитись як чоловік.

— Я… — Федеріко Ноні мурмотав щось крізь сльози. — Я не… Я хотів…

— Поводьтеся як чоловік, а не як того вечора, — безжально тиснув на нього Шалбер.

— Прошу тебе, Шалбере. — Сандра спробувала достукатися до розуму агента.

— Я… Я боявся.

У кімнаті запала тиша, яку порушували лише ридання Федеріко. Шалбер урешті припинив його мучити. Повернувся й ступив до дверей. Сандра ще протягом хвилини дивилася на хлопця, який ридма ридав, і пішла за агентом Інтерполу. Хотіла утішити Федеріко, але не змогла промовити ані слова співчуття.

— Мені шкода, що вам усе це випало, пане Ноні, — кинув Шалбер, виходячи. — На все добре.

***

Агент швидко пішов до авто, але Сандра наздогнала його й змусила зупинитися.

— Що з тобою сталося? Навіщо ти так його мордував?

— Якщо мої методи тобі не подобаються, можеш мене залишити й дати працювати спокійно.

Шалбер відповів їй зневажливо, і вона не стерпіла:

— Ти не можеш так зі мною розмовляти!

— Я тобі вже говорив: моя спеціальність — брехуни. Я зневажаю їх і нічого не можу вдіяти.

— А чи ти сам повівся чесно? Скільки брехні ти сказав цьому хлопцеві? Не помітив?

— Знаєш, іноді мета виправдовує засоби.

Шалбер сягнув до кишені, вийняв пачку жуйок і поклав одну до рота.

— А яка була твоя мета? Принизити покаліченого хлопця?

Він розвів руками.

— Послухай, мені прикро, що доля так покарала Федеріко Ноні, але це може статися з кожним і не звільняє нас від обов’язків. Ти маєш знати про це краще за мене.

— Ти про те,