Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Спогади помалу повертаються до мене та уривки з наших розмов виринають в пам’яті: хлопчина здавався їм занадто жіночний і тендітний, хоча мені він здався дуже приємним і розумним. Але то була лише перша зустріч. 

Батьки тоді нас знайшли разом. Батько недобре знизив мене поглядом і різко шарпнув сина за вухо. В коридорі, пригадати слів не вдасться, та й чув я їх не надто чітко, він сказав щось, що змінило все наше подальше, хоча й коротке, спілкування. 

Наступні рази він приходив не сам, а з іншими хлопцями, що лежали у діда і вони разом з мене кепкували. Кумедно. Такі ж хворі, але тоді позиція слабшого була за мною. 

- Я точно знаю. О-о, точно, у нього під сорочкою шрам, на правому плечі. Дивно, що він ним взагалі рухати може. Не віриш мені? Здери її з нього, зуб даю, там величезний шрам. 

Я метнувся поглядом на Дзвіну. 

Благаю, іди звідси! Чому ж ти далі там стоїш? 

А вона справді як дерево вросла і лише очі скляніють. Я не соромлюсь своїх ран, мені байдуже, хто чужий про них знає чи бачить, головне щоб не вона.

Я не багато пригадую з того часу, перші дні взагалі без тями пролежав в гарячці. В той день, чи то за день до того, я втік з дому. Мій батько завжди жорстоко ставився до матері. За всі мої вибрики отримував спершу я, а тоді вона втручалась і теж діставала. Зовсім малий, я не міг нічого вдіяти, і це розривало на частинки. Бачити її страждання, а пізніше чути заспокоювання: “Так було не завжди, то він не зі зла, батько хоче, щоб ти виріс гідним чоловіком”. Не уявляю за яких обставин його дії мали б призвести саме до такого результату. 

А ще батько пив. 

Якось, повернувшись пізно від друзів, йому не сподобалась відсутність теплої вечері. Серед ночі, тільки уяви собі! То була перша ніч, коли дісталось лише мені. Тоді я усвідомив, що виріс достатньо, щоб захистити маму. Не цілком дати здачі, мені було всього 12. Проте з того часу йому вистачало мене. Пам’ятаю, вона після кожного разу плакала, обіймала мене і благала пробачити батькові.  

Мені складно зрозуміти, яка сила тримала її в домі. Чому ще після першого разу ми не пішли геть. Було б краще поневірятися чи жебракувати, ніж терпіти регулярні побої. Йшов рік за роком, вже навіть не було боляче. Я просто знав, коли й в якому настрої він повернеться та що на мене очікує. А вона гасла. День за днем глузд покидав її голову. Сусіди поговорювали, що моя мати божевільна. Це ставало причиною розбитих шибок у них в домі, чи відсутності курей, а для мене додаткових синців. 

Одного вечора, пізньої весни, коли ще не було надто тепло, але сонце вже сідало пізно за небозвід, я повернувся додому за пізно і востаннє. Мати сиділа посеред кімнати, сперши голову на стілець, а на колінах у неї маленький мішечок. Батька ще не було, у домі спокійно, але моє серце билось так шалено, що я аж почав задихатись. 

“Тікай!”

Вона обіймала мене до болю і лише шепотіла на вухо це слово. Як мантра, одне за одним, без перестанку. Можливо таки божевільна? 

Двері різко відкрились і зайшов батько з друзями. П’яні, від них несло жахливим смородом. Вони розсілись ніби у власному домі. Йому вистачило лише побачити мішечок у неї на руках, як очі спалахнули гнівом і він почав розв’язувати пояс. 

“Тікай! Біжи й не обертайся. Наступного разу, я обіцяю, наступного разу ми зустрінемося за кращих обставин”. 

Я шоковано дивився в її очі й не знав чому дивуватись більше: незрозумілій фразі, твердості голосу, чіткості в погляді, чи що я вперше за багато місяців почув від мами довгу думку. 

За спиною хляснув перший застережливий удар, така собі перевірка готовності. Миттєвий другий полетів мені спину, але так її й не настиг. Тендітна жіноча рука перехопила грубий чоловічий ремінь як осінній лист з дерева. 

То був останній її погляд, вже без слів, я просто знав, що вона від мене хоче - біжи! 

Так я і зробив. Біг не озираючись. Падав та підіймався. Вже не було видно куди ступають ноги, а я продовжував шалений рух вперед. 

Тікати! 

Не зупинятись! 

Кожного разу, коли здавалось, що сили ось-ось покинуть мене і я врешті втрачу цей світ, за спиною лунав перший удар ременя і страх брав верх. 

Звісно організм не має безмежних ресурсів. В ту ніч, пробігши бог зна скільки, я звалився знесилений посеред лісу. Здавалось смерть прийшла за мною. Чудернацькі картини виникали й згасали у свідомості: довгі кам’яні стрічки, що розбрелись по горах, жахливо ревучі, виблискуючі на сонці панцері надшвидких створінь мчать ними навипередки, залізні птахи оселились і заполонили небо.

Мене розбудив тихий далекий голос. Хтось наспівував не відому мені до того часу мелодію. Таку повну надії. 

Я потрапив у праліс і зможу тут залишитись на вічно? Голос віддалявся і несвідоме бажання підняло мене, щоб прямувати за ним. Тіло відгукнулось болем і до свідомості дійшло: ми досі в тому ж світі, де були вчора. Пам’ятаю мені захотілось кинутись назад, повернутись, допомогти їй. Знати б лише де це “назад”. 

“Тікай! Біжи й не обертайся.” 

Егоїст. Здавалось би, я так часто не слухався, що й цього разу міг вчинити на власний розсуд. Але ж ні, не вчинив. Скерований страхом, я обрав шлях найменшого опору й у найвідповідальніший момент таки втік.