Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Чому ти не заходиш? Заходь, не стій у дверях, — перебив мої думки Микито Михайлович. 

  Я стояла, мов заворожена, несила ані рухатися, ані промовити хоча б слово. Сльози, які я не могла стримати, невпинно текли по моїм щокам, і з кожною сльозою розтавала моя впевненість. 

  — Можеш уже пройти нарешті, — трохи нервово повторив Микита, навіть не піднімаючи очей від щоденника. Але, коли він нарешті поглянув на мене і побачив мої сльози, його обличчя змінилося, збентеження й здивування промайнуло в його погляді. — Так, а це що ще таке? Чому очі на мокрому місці? — запитав він, підходячи ближче. 

  Я стояла мовчки, намагаючись зібратися з думками, але ком у горлі не давав вимовити жодного слова.

  Він поклав ручку на стіл, встав з-за столу  та підійшов до мене. Микита стояв настільки близько, що я відчула тепло його тіла, і це тепло трохи мене заспокоїло.

  — Ось скажи мені, будь ласка, чого це ти розплакалася? — його голос був м'яким, навіть трохи жартівливим, наче він хотів розвіяти мій сум своєю доброзичливістю.

  Я стояла мовчки, збираючись відповісти щось, що здавалося б реальним, щоб він не прийняв мене за божевільну. Я намагалася знайти правильні слова, але вони вперто не приходили. Він терпляче чекав, його очі досліджували моє обличчя, намагаючись зрозуміти, що ж могло викликати такі емоції.

  — Тобі знову подарували щось таке, що тобі не сподобалося, чи хтось образив? - лагідно запитав він, трохи схилившись до мене.

  — Ні, — ледве видавила я з себе.

  — Так! Тоді що сталося? Розповідай. А то мені вже здається, що я народжений для того, щоб тебе заспокоювати, — сказав він з посмішкою, намагаючись мене підбадьорити, але в його очах я побачила турботу, яка була глибшою, ніж просто формальне співчуття.

  Я набралася сміливості, підняла голову і намагалася зібратися з думками.

  — Ви про що, Микито Михайлович? — вже впевненіше запитала я.

  Він м'яко посміхнувся, і в його очах промайнуло щось знайоме, щось, що змусило мене на мить задуматися.

  — Леля, ти, напевно, мене не пам'ятаєш? — запитав він тихо, але з ноткою надії.

  Я здивовано зітхнула. Це ім'я, ця посмішка, щось у його голосі здалося мені до болю знайомим, але я не могла згадати.

  — Ні, а ви хто? — нарешті промовила я, намагаючись приховати своє збентеження.

  — Ну то й зрозуміло, це було так давно, наче в іншому житті, — він опустив очі, але в його голосі звучала легка усмішка.

  — Так, а чому я маю вас пам'ятати? — я намагалася залишатися холодною, хоча серце вже почало пригадувати щось далеке і зворушливе.

  — Колись давно, ще в моєму дитинстві, ти сиділа під деревом і так само плакала, тому що тобі подарували не той подарунок, який ти очікувала. Я підходив до тебе, а ти мене прогнала. Я тоді ще зовсім малий був, а ти вже доросла дівчина. Та й на заводі разом працювали, невже не пам'ятаєш як з роботи їздили. Як я співав тобі пісню в сквері? — його голос був тихим, але в кожному слові відчувалося тепло спогадів, які він зберігав усе це життя.

  Я застигла на місці, поступово пригадуючи ті моменти. Образи з минулого виникали перед очима, ніби вчорашній день. Я пригадала наші поїздки з заводу, наші розмови, і ту дивовижну пісню, яку він співав мені тоді, коли ми були молодші, хоча вона була й не мені присвячена. 

  — Так, були часи. Але ти змінився, я тебе відразу не впізнала. А той малий який мені постійно дошкуляв… то теж був ти? — запитала я, тепер уже з усмішкою.

  — Так, я. А ти вічно мене проганяла від себе, — відповів він, і його голос був теплим, як весняний день.

  — А чому ти мені не сказав, коли ми працювали на заводі разом, що ти мене знаєш? — запитала я, дивлячись йому в очі.

  — Та що б це змінило? У мене на той час була дівчина, ти теж заглядалася на інших чоловіків. Я злякався, що ти знову мене проженеш, тому й вирішив промовчати.

  Я посміхнулася, згадуючи, як чудово тоді почувалася від простого спілкування.

  — О, це вже зовсім інша справа. Подивімося, що ти там мені за документи принесла, — сказав він і потягнувся до теки, яку я тримала в руці.

  Він узяв теку, сів за стіл, відкрив і почав перегортати сторінки, читаючи документи. Я тим часом нарешті присіла на стілець неподалік. Дивилася на Микиту і не розуміла, чому саме він мені тоді наснився. Можливо, цей сон — якась поворотна подія в моєму житті. Я сиділа мовчки та дивилася на нього, на те, як він уважно читає документи.

  — Так, тут все добре, — сказав він і підписав документи. — Посидь ще трішки, зараз сходжу, поставлю печатку та віддам тобі підписані.

  Він ненадовго вийшов. Я сиділа на стільці та розглядала кабінет. Він таки був як уві сні. Тут і лакований стіл з таким же щоденником, і велика шафа для документів з акуратно розставленими та підписаними теками.

  — Ось, тримай, — сказав Микита, коли зайшов у кабінет і простягнув мені теку з документами. Я підвелася зі стільця.

  — Дякую, до побачення.

  — Стій, яке “до побачення”? Давай я тебе додому підвезу, бо мені здається, ти в такому стані, що краще не ходити. І давай на “ти”, ми ж давні знайомі.