Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Виринаю з короткого заціпеніння і виходжу з під'їзду. Холодне осіннє повітря огортає мене, як тільки позаду зачиняються двері. Блейк не втрачає часу, - він відчиняє дверцята машини і виходить, закриваючи їх за собою. Він іде до мене, його погляд уважно вивчає моє обличчя.

— Як мама?— його голос тихий, але в ньому відчувається ще щось, невловиме.

Я відповідаю коротко, стомлено:

- Краще.

Не хочу вдаватися до подробиць, але й не можу піти просто так. Ми обидвоє зависаємо в тиші.

— Поїхали, я тебе відвезу, — звучить його пропозиція, і я ледь киваю, ніби мене хтось силоміць притягує до цього рішення, хоч і голова пручається.

Я сідаю в машину поряд з ним. Він сідає за кермо, вирулює на дорогу.

- З Крістен покінчено, - раптово вимовляє Блейк.

Я здригаюсь. Його голос тихий, майже нерозбірливий, але в ньому відчувається дивна рішучість. Я мовчу. 

- Елайно, - продовжує він, не відриваючись від дороги. - Її більше немає у моєму житті. Вона не добереться знову до тебе... До нас.

— Навіщо ти мені це кажеш? - врешті не витримую я. 

- Тому що я був дурний, - каже він, і його голос тремтить від емоцій, які він рідко виявляє. - Я не бачив, хто вона насправді.

Я дивлюся на нього, уважно розглядаючи профіль. Мовчу. І так багато хочеться сказати, але я стримуюсь. 

- Ти прямо сказав мені, що між нами нічого не може бути, - нагадую я йому, відчуваючи, ніби мене ріжуть зсередини. - І неважливо, якою вона виявилася.

Він мовчить, і в машині на мить знову настає тиша. Мені стає важко дихати.

- А я... - несподівано для себе самої продовжую я. - Я вмирала від кохання до тебе.

Слова вириваються, і я тут же завмираю, по тілу проходить холодний приплив, приносячи усвідомлення, що я переступила межу, яку не збиралася переступати. Він мовчить, його рука стискає кермо сильніше, але нічого мені не каже.

Ми їдемо далі в абсолютній тиші. Я розумію, що сказала занадто багато і коли ми нарешті доїжджаємо, я швидко відчиняю двері і буквально вистрибую назовні, навіть не дивлячись на нього. 

— Дякую, — говорю коротко, навіть надто сухо, і виходжу з машини.

Блейк нічого не відповідає. І це, напевно, на краще.

Я йду до будівлі, підіймаючись по сходах, але щось примушує мене зупинитися. І коли я звертаю до нього очі, по тілу біжать мурашки. Його погляд глибокий, пронизливий, але в той же час нечитабельний. 

Я обсмикую себе, відвертаюсь і заходжу до будівлі.