Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

— Це що таке? — різкий голос змушує мене здригнутися, і на стіл переді мною падає газета.

Я повільно відриваюся від роботи і піднімаю очі, так і завмерши з кінчиком олівця в роті. Переді мною стоїть мій начальник — обличчя напружене, щелепи стиснуті, важко дихає. Він явно злий.

Я повільно видихаю і кладу олівець на стіл, переводячи погляд на газету. Це ж моя колонка. Спокійно відповідаю:

- Це останній випуск.

Начальник скрипить зубами.

— Я чудово бачу, що це. Я питаю, що за нісенітниця тут написана?

Мої брови піднімаються. Я відхиляюсь назад, відкинувшись на спинку стільця, дивлюся на нього уважно. Потім зітхаю та беру газету до рук. Пробігаю очима по тексту. Мої брови злітають ще вище, і з губ зривається тихий здивований видих.

— Але ж я цього не писала! — кажу, кинувши газету назад на стіл і глянувши на нього широко розплющеними очима.

Начальник із силою спирається на стіл стиснутими кулаками, нахилившись до мене. Його кулаки напружено впираються в дерево, а зуби знову риплять від злості.

- А хто тоді? Це твоя колонка, люба моя, і відповідаєш за неї тільки ти. 

Він зло вказує на рядок у газеті.

- Ти справді порадила жінці, яка застала чоловіка з коханкою, пробачити його і запросити цю саму коханку до них додому на вечерю, щоб «розрядити обстановку»? Ти що, знущаєшся??

Мої очі розширюються від подиву.

- Я цього не писала! - вигукую я, різко підводячись зі стільця.

Я справді готова пояснити все, але бачу, як начальник збирається закричати на мене, і тут раптово замовкає, дивлячись на мій живіт. Я з нерозумінням моргаю, не відразу розуміючи, в чому справа. Потім доходить. Мій живіт. Досі я намагалась приховувати, як могла, але сьогодні я вдягла облягаючу сукню. Не знаю чому саме сьогодні, проте я вирішила, що приховувати вагітнсть й надалі вже немає ніякого сенсу.

- Ти що, ще й вагітна? — випалює він, і я не встигаю навіть виправдатися, як він перериває мене.

— Я взяв тебе на постійне місце, бо в тебе з'явилися шанувальники та читачі. А ти зібралася піти в декрет? І як тепер мені це розрулювати? — Він сердиться і починає перераховувати проблеми. — І взагалі, де ти була вранці? Я тебе шукав, а на робочому місці тебе не було! Кейт сказала, що ти поїхала. З якого часу ти посеред робочого дня займаєшся такими вольностями? Чи ти забула, хто тут начальник?

Я відкриваю рота, намагаючись виправдатись:

- Моя мама... їй стало погано, я поїхала до неї, це було терміново...

— Найміть тоді для своєї мами доглядальницю, — холодно кидає він і, розвернувшись, іде, зачиняючи двері зі стуком. 

Я залишаюся на місці, важко видихнувши і відчуваючи, як повітря з шумом покидає мої легені. Вже збираюся сісти назад, коли щось привертає мою увагу. Я повертаюся і помічаю Френка - мого колегу. Через відкриті жалюзі вікна́ із сусіднього кабінету він дивиться на мене, посміхаючись. Окуляри блищать у світлі ламп, в одній руці він тримає пластикову склянку з кавою, а в другій — величезний бургер, який, схоже, ось-ось розвалиться від зайвого соусу. Він піднімає стаканчик, ніби салютуючи мені, а потім, жуючи бургер, не зводить з мене очей.

Він усміхається ще ширше, що робить його мерзенною карикатурою на людину і, не зводячи з мене погляду, смикає за шнурок жалюзі, нахабно закриваючи їх з того боку. Я стогну і закочую очі, падаючи в крісло.

Так, звичайно. Френк. Як я одразу не здогадалася? Це точно його рук справа. Він, здається, ще з того самого випадку, коли я позичила його матеріал для вивченгя і випадково видалила частину, мене не злюбив. З того часу він влаштовує мені ось такі дрібні капості. Зазвичай я намагаюся не звертати на це уваги, але сьогоднішнє було занадто. 

Начальник як завжди злий, але не страшно. Він любить побурчати, але насправді не ліпить догану по-справжньому. Просто задушливий тип, якому треба виговоритись. 

Я знову закочую очі і мугичу сильніше, опускаючись у кріслі глибше майже до напівлежачого стану.