Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

«Ху-гу!» — крикнула сова прямо у неї під вікном, а потім раптом заговорила по-людськи і покликала її: «Темна Роза!» Вражена, жаліслива в своєму горі, вона схопилася з ліжка і відчинила віконниці.

— Виглянь назовні, - прошепотів їй Діамант, який в місячному світлі здавався всього лише тінню.

— Матері немає вдома. Заходь швидше! — І вона зустріла його на порозі.

Вони буквально стиснули один одного в обіймах, не кажучи ні слова, і все ніяк не могли розімкнути рук. У Діаманта було таке відчуття, ніби він тримає в руках власне майбутнє, все своє життя цілком.

Нарешті Роза ворухнулася, поцілувала його в щоку і прошепотіла:

— Я так сумувала за тобою, так нудьгувала! Ти надовго?

— На скільки захочу!

Вона потягнула його в кімнату. Діамант завжди неохоче заходив в будинок відьми, наповнений гострими, пряними запахами, бруднуватий і повний всяких жіночих таємниць і чаклунства. Цей будинок разюче відрізнявся від його власного будинку, чистого і зручного, але ще більше відрізнявся він від холодного і суворого будинку чарівника Хемлока. І Діамант затремтів, точно кінь, боячись відійти занадто далеко від порога, і нахилив голову, щоб не зачепити обвішаний пучками пахучих трав одвірок. Він був дуже напружений і зовсім змучений, пройшовши сорок миль за шістнадцять годин без їжі і води.

— Де твоя мати? — запитав він пошепки.

— Сидить зі старою Ферні. Стара сьогодні вдень померла, і мама пробуде там всю ніч. Але як ти потрапив сюди?

— Прийшов пішки.

— Значить, твій чарівник все-таки дозволив тобі побачити рідних?

— Ні. Я втік.

— Втік? Але чому?

— Щоб зберегти тебе.

Він сказав це дуже серйозно і подивився на неї — на її живе, пристрасне, смагляве обличчя в густій хмарі чорних кучерів. На ній була тільки тонка сорочка, і він з безмежною ніжністю дивився на округлі горбки її грудей, злегка прикриті тканиною. Потім знову притиснув її до себе, і вона теж спершу обняла його, але тут же відсторонилася і насупилася.

— Зберегти мене? — перепитала вона. — Але всю зиму ти, схоже, не дуже-то турбувався щодо того, що можеш мене втратити! Чому ж тепер ти передумав і повернувся?

— Він захотів, щоб я відправився на Рок.

— На Рок? — Роза так і втупилася на нього. — На Рок, Ді? Так значить, у тебе дійсно є чарівний дар… і ти міг би стати справжнім чаклуном?

Невже і вона на боці Хемлока? Оце так удар!

— Чаклуни для нього ніщо. Він вважає, що я міг би стати чарівником. Займатися магією. Магічними науками і мистецтвами. А не просто чаклунством.

— Ах он як… — Роза трохи помовчала. — Але я не розумію, чому ж все-таки ти втік.

Вони давно вже розчепили руки і сиділи, не торкаючись один одного.

— Невже ти не розумієш? — Він був у розпачі від того, що вона цього не розуміє, хоч він і сам досі ще цього як слід не розумів. — Чарівник не може мати нічого спільного з жінками! З відьмами. З усім цим.

— Так я знаю. Це негідне справжнього чарівника.

— Не просто негідне…

— Але ж я кажу правду! Готова закластися, що тобі довелося викинути з голови всі закляття, яким я тебе навчила. Вірно?

— Справа зовсім не в цьому…

— Ні. Справа в тому, що це не Високе Мистецтво. І не Мова Творення. Чарівник не повинен поганити свої уста звичайними заклинаннями. «Слабкий, як жіночі чари, небезпечний, як жіночі чари!» Ти думаєш, я цього не знаю? То з якої причини ти сюди повернувся?

— Щоб побачити тебе.

— Навіщо?

— А ти як думаєш?

— Ти жодної звісточки мені не прислав, жодного разу не прийняв моїх послань! У тебе для мене просто часу не було! Ти як стіною від мене відгородився, а я, по-твоєму, повинна була чекати, поки тобі не набридне бавитися в чарівника? Ну так от: мені набридло чекати! — Її всю трясло, але говорила вона майже пошепки.

— Тут хтось ще замішаний, так? — запитав Діамант, не вірячи, що Темна Роза здатна стати його ворогом. — За тобою хтось інший упадає?

— Не твоє діло, навіть якщо упадає! Ти ж пішов від мене, відвернувся! Ще б! Чарівники не хочуть мати нічого спільного з відьмами, з тим, чим займаюся я, чим займається моя мати. Ну так і я не бажаю мати нічого спільного з чарівниками. Забирайся!

Помираючи від голоду, сповнений відчаю, абсолютно нічого не розуміючи, Діамант спробував було знову обійняти її, змусити її тіло зрозуміти, як настраждалося його тіло; йому хотілося притиснути її до себе так ніжно і міцно, як в першу мить їх зустрічі, яка, здавалося, містила в собі суть усього їхнього життя і любові. Але виявив раптом, що відлетів від неї на кілька кроків, а руки його були ніби стягнуті путами, у вухах стоїть дзвін, а голова йде обертом. Очі Троянди метали блискавки, а від пальців полетіли іскри, коли вона стиснула їх в кулаки.

— Ніколи більше цього не роби, — прошипіла вона.

— Не бійся, більше ніколи цього не зроблю! — сказав Діамант, різко повернувся і подався геть. Билинка сухого шавлію заплуталася у нього в волоссі, але він цього так і не помітив.

Він провів ніч на їхньому старому місці в верболозі, все ще сподіваючись, що вона прийде, але вона не прийшла, і він заснув, зморений жахливою втомою. І прокинувся від холоду з першими проблисками світанку. Він сів і міцно задумався. Все його життя бачилася йому тепер інакше в цьому холодному ранковому світлі. Потім він спустився до річки, в водах якої отримав своє ім'я, напився, вимив руки і обличчя, привів себе по можливості в порядок і піднявся в місто, на самий верх, де стояв красивий будинок його батька.

Після того як відлунали перші радісні вітання і розімкнулися перші гарячі обійми, мати і слуги посадили його снідати. Так що в його шлунку було вже досить гарячої їжі, а в серці — холодної мужності, коли він зустрівся з батьком, який зранку проводжав вози з лісом в Великий порт.

— Ну що, синку! — Вони обнялися, торкнулися один одного щоками. — Значить, Майстер Хемлок відпустив тебе на канікули?

— Ні, пане мій. Я пішов сам.

Голден довго дивився на нього, потім наповнив свою тарілку їжею і сів за