Читати книгу - "Картковий будинок"

— Але ж, Френсисе, я знаю Чарлі Колінґриджа. Провела з ним кілька годин на партійній конференції. Він вразив мене, це приємний і прямолінійний п’яничка, який виглядає так, ніби в нього нема звідки нашкребти і двох сотень фунтів, не кажучи вже про те, щоб підняти десятки тисяч і почати спекулювати з акціями.

— Він алкоголік.

— Чи ставив би він під удар кар’єру свого брата за прибуток у кілька тисяч фунтів на фондовому ринку?

— Алкоголіки рідко коли бувають відповідальними.

— Та Генрі Колінґридж не алкоголік. Чи ви думаєте, він би дійсно опустився до того, щоб надати брату інсайдерську інформацію по акціях, щоб профінансувати його пияцтво?

— Я вловив вашу думку. Але чи доцільніше вірити, ніби існує якась там змова вищого рівня, до якої залучені старші партійні посадовці, щоб спричинити тотальний хаос?

Вона піджала губи, її чоло насупилося.

— Не знаю,— поступилася вона.— Можливо,— додала вона вперто.

— Може, ви й праві. Я матиму це на увазі.

Він допив віскі; розмова вичерпалася. Він дістав пальто Меті, провів її до дверей. Поклав руку на замок, та не відімкнув. Вони стояли близько одне до одного.

— Послухайте, Меті, цілком можливо, що ваші побоювання слушні.

— Це не побоювання, Френсисе,— виправила вона його.

— Хай там як, наступні кілька тижнів будуть неспокійні. Не могли б ми повторити — ще раз обговорити цю ідею, може, чогось і дійдемо — тільки ви і я? Цілком приватно?

Вона посміхнулася.

— Знаєте, я саме збиралася спитати у вас те ж саме.

— Місіс Уркгарт не проводить у Лондоні весь тиждень. Вона часто від’їздить чи займається своїми справами. Вечорами вівторка і середи я зазвичай буваю тут сам. Будь ласка, не соромтеся заходити.

Його погляд був незмигним, проникливим, залишив її збаламученою і з відчуттям небезпеки.

— Дякую,— м’яко сказала вона.— Я заходитиму.

Уркгарт відчинив двері. Вона вже спустилася східцями — і розвернулася.

— Ви балотуватиметеся, Френсисе?

— Я? Але ж я головний організатор, навіть не повноправний член Кабінету.

— Ви сильний, ви розумієте владу. А ще ви трішки небезпечний.

— Це дуже люб’язно з вашого боку — я так гадаю. Але ні, я не балотуватимусь.

— А я гадаю, вам слід.

Вона зробила ще один крок, та він гукнув її.

— Ви ладнали з батьком, Меті?

— Я дуже його любила,— сказала вона, перш ніж остаточно ковзнути у ніч.

Він знову всівся у крісло зі свіжою порцією віскі, його розум був збадьорений подіями дня і минулою годиною. Меті Сторін була винятково кмітлива і вродлива і, як вона чітко дала це зрозуміти, доступна. Але для чого, якщо бути точним? Можливості видавалися такими ж нескінченними, як і привабливими. Уркгарт вдоволено міркував над цим, коли задзвонив телефон.

— Френкі?

— Бене, як приємно чути вас, навіть о такій пізній порі.

Лендлес проігнорував його сарказм.

— Часи перемін, Френкі, часи перемін. Хіба не так кажуть в Китаї?

— Припускаю, це лайка.

— Гадаю, старий Гарі Колінґридж погодився б!

— Я саме сидів і думав майже про те саме.

— Френкі, нема часу висиджувати дупу. До гри. Ви в ділі?

— В якому ділі, Бене?

— Не будьте таким... як же його?

— Тупим?

— Ага, підіймайте сраку. Мені треба, щоб ви говорили зі мною начистоту, Френкі.

— Щодо чого?

— Ви хочете балотуватися? — нетерпляче натиснув Лендлес.

— На лідерство? Я ж усього-на-всього головний організатор. Не виходжу на сцену, сиджу за лаштунками і підказую акторам.

— Атож, атож, але ви хочете цього? Бо якщо так, старий, я можу бути вам дуже корисним.

— Я? Прем’єр-міністр?

— Френкі, ми зараз уже розігруємо нову гру, більшими кулями. І ваші кулі майже такі самі великі, як і мої. Мені подобається, що ви робите і як ви це робите. Ви розумієте, як використовувати владу. Тож хочете зіграти?

Уркгарт не відповів одразу. Його погляд затримався на полотні у вишукано позолоченій рамі у нього на стіні, з загнаним оленем, оточеним мисливськими псами. Чи стане Уркгарту духу на таке? Слова прозвучали повільно. Його заскочили зненацька.

— Я хотів би зіграти, дуже, дуже хотів би.

Це вперше він зізнався у своїх амбіціях комусь, окрім самого себе, та з такою людиною як Лендлес, який виставляв свої бажання напоказ із кожним ударом годинника, він не відчував жодної ніяковості.

— Це добре, Френкі. Це чудово! Тож почнімо ось із чого. Я скажу вам, з чим вийде «Кронікл» завтра. Це аналітична стаття нашого політичного кореспондента, Меті Сторін. Симпатична блондиночка з довгими ногами і чудовими цицьками — знаєте, про кого я?

— Гадаю, так.

— Вона пише, що це відкрита гонка, всі омили руки у Колінґриджевій крові, далі буде ще більше хаосу.

— Як на мене, вона має рацію.

— Хаос. Люблю хаос. Продає газети. Тож на кого ставите?

— Що ж, давайте подумаємо... Такі речі зазвичай тривають всього кілька тижнів. Тож слизькі Віллі[37], яскраві телеактори, ось хто візьме найкращий старт. Течія — це все; як спіймаєш її, то вона донесе тебе додому.

— Який саме слизький Віллі?

— Візьміть Майкла Семюела.

— М-м-м, молодий, вражаючий, принциповий, видається розумним — взагалі не у моїх вподобаннях. Він постійно хоче вклинитися, перебудувати світ. Забагато совісті, недостатньо досвіду.

— Тож що ви гадаєте, Бене?

— Френкі, течії змінюються. Ось ти пливеш до берега, а тут, тільки-но я змив унітаз, ти вже біля стічної труби.

Уркгарт чув, як його співрозмовник хлюпає напоєм у келиху і робить великий ковток, перш ніж провадити.

— Френкі, скажу вам дещо. Сьогодні я проінструктував маленьку та надзвичайно надійну команду з «Кронікла», щоб починала виходити на стількох членів вашої партії, на скількох зможе, щоб спитати, як ті голосуватимуть. Випустимо у середу матеріал, який, я можу впевнено передбачити, покаже Майкі Семюела з невеличким, але чітким відривом від решти групи.

— Що? Звідки вам це відомо? Опитування ще ж навіть не закінчили,— сказав Уркгарт — і з розумінням зітхнув.— Ох Бене, я такий наївний, так?

— Дзинь-дзилинь, Френкі. А ви кмітливий. За це ви мені й подобаєтеся. Мені відомо, що скаже те кляте опитування, бо я ж клятий видавець.

— Тобто ви його підправили. Але чому ви проштовхуєте Семюела?

— Він перший, хто потрапить у