Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

Я майже не пам’ятаю, як вимкнула будильник і відправила повідомлення Вербицькому, що беру лікарняний. Голова гуділа, горло боліло, а тіло здавалося важким, ніби мене переїхав каток. Хотілося просто загорнутися в ковдру і заснути на кілька днів.

— Доню, ти що, захворіла? — почулося з-за дверей.

— Трішки, мама, нічого страшного.

— Зробити тобі чаю?

— Ні, я просто посплю.

Мама пробурмотіла щось невдоволене, але не стала сперечатися. Я вже починала дрімати, коли почувся дзвінок у домофон.

— Хто там? — запитала мама, підходячи до дверей.

— Вербицький, — відповів низький чоловічий голос.

Я різко відкрила очі. Що?!

Мама лише здивовано видала:

— Зараз, хвилинку.

Я навіть не встигла обдумати, що відбувається, як він уже стояв у дверях моєї кімнати. Чорне пальто, строгий вигляд, але в руках — пакет із ліками, апельсинами, лимонами й навіть банкою меду.

— Що ти тут робиш? — хрипко запитала я, намагаючись не виглядати, як напівмертва гусінь у коконі з ковдри.

— Я не збирався чекати, поки ти загнешся без нормального лікування.

Він підійшов ближче, сів на край ліжка й нахилився, оцінюючи мій стан.

— Температура?

— Не знаю.

Його пальці торкнулися мого чола, і я мало не підстрибнула. Він не просто холодний, як лід, а ще й... такий близький.

— Гаряча, — підсумував він, нахмурившись.

— Що ж, дякую за медичний висновок, докторе, — пробурмотіла я.

— Ти взагалі щось їла?

— Ні, бо не хочеться.

— То доведеться захотіти, бо я тебе не залишу без їжі.

Я закотила очі, але сперечатися сил не було. Вербицький встав, дістав із пакета таблетки й налив води в склянку.

— Пий.

Я мовчки виконала наказ.

Мама виглянула у двері:

— Вона сильно захворіла?

— Просто застуда, нічого серйозного, — відповів він, навіть не дивлячись у її бік.

— Ну добре, якщо що — я в себе.

Мама залишила нас наодинці, а я, нарешті, змогла перевести подих.

— Не розумію, навіщо тобі це?

— Що саме?

— Доглядати за мною, піклуватися. Це не твоя робота.

— А ти вважаєш, що я такий безсердечний?

Я задумалася. Він справді змінився. Уже не здавався тим холодним, відстороненим босом, яким був на початку.

— Просто… ти не зобов’язаний.

— Мені не потрібно бути зобов’язаним, щоб робити те, що хочу.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Відпочивай, — сказав він, піднімаючись.

— А ти куди?

— На кухню. Зварю тобі щось нормальне поїсти.

Я закрила очі руками. Чорт. Якщо так триватиме й далі, то ця застуда точно стане смертельною. Але не через хворобу… а через те, як він змушував мене відчувати щось, чого я так боялася.