Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

    Люся виходить заміж за мого брата Антона. Досі не можу повірити в це. Кожен раз, коли чую її ім'я, мене тягне в безодню. Намагаюся зібрати думки, але вони, як птахи, що розлітаються в різні боки. Моя душа кричить, але я не можу цього сказати нікому. Спостерігаю за ними неподалік, як за щасливими людьми, що не знають про мої муки. 

— Тарасе! – чую знайомий голос. Це моя мама йде до мене. Вона завжди відчуває, коли мені погано. Намагаюся усміхнутися, але це більше схоже на вишкір. 

— Ти чому тут сидиш?, – запитує вона, присідаючи поруч. У її очах читається тривога. 

— Просто думаю, – відповідаю, намагаючись уникати прямого погляду. 

— Про Люсю?, – кидає вона, відчуваю, як серце стискається від болю. Як вона могла здогадатися? Вона завжди знала, коли я приховував свої почуття. 

— Мамо, це не те що ти думаєш, – кажу, хоча сам розумію, що все абсолютно інакше. Я б хотів, щоб вона зрозуміла, як важко мені, але не можу підібрати слів. 

— Я знаю, Тарасе, – говорить вона м'яко. – Я знаю, що ти любиш її. Але… 

— Але що?, – перебиваю я, відчуваючи, як гнів та зневіра переповнюють мене. — Вона виходить заміж за Антона! Як це може бути нормально? Як я можу це сприйняти? 

— Це її вибір, Тарасе. І Антон… він твій брат. Тобі потрібно дати їм шанс бути щасливими, – каже мама, її голос звучить ніжно, але твердо. Закриваю очі, намагаючись стримати сльози. Мене ледь не рве на частини від відчаю. Я завжди вірив, що кохання – це те, що не підлягає обговоренню, те, що не можна просто відпустити. А тепер мені кажуть, що я повинен відмовитися від своїх почуттів на користь брата? 

— А що з моїми почуттями, мамо? Що з моїми мріями? – запитую, не стримуючи себе. Відчуваю, як мене трусить від гніву, а горло стискається від сліз. 

— Ти повинен думати про інших, Тарасе. Інколи любов – це не тільки те, що ми відчуваємо. Це також те, що ми готові віддати, – говорить мама, її слова звучать мудро, але водночас боляче. Але річ утому, що я завжди мав думати про інших. Коли народився Антон весь світ крутився біля нього. Все почалося з моєї улюбленої іграшки, а закінчилося жінкою, яку я люблю. З іншого боку вона має рацію. 

Я знав, що Люся й Антон були близькими. Врешті він перший її зустрів й вибрав, але якби я не відчував, що вона теж до мене не байдужа, то заспокоївся б. Але я бачив її очі. Вони говорять про те що вона не кохає Антона. А ще її зізнання там в кав'ярні. Це не просто слова, а те що вона відчуває. 

— Я не можу просто спостерігати за цим, – кажу, знову відкриваючи очі. — Вони не можуть бути щасливими. Я повинен зробити щось, щоб зупинити це. Мама зітхає, її очі наповнюються слізьми. 

—Тарасе, будь ласка, не роби нічого, що може зашкодити вашим стосункам. Антон – твій брат, і Люся… вона важлива для нашої сім'ї. Ти не можеш зруйнувати їхнє щастя через свої почуття. 

Моє серце розривається на дві частини. Я не можу уявити, як це буде – бачити, як вони обмінюються обіцянками, як дивляться одне на одного з любов'ю. Як він надіне обручку їй на палець, а потім поцілує, щоб засвідчити їх почуття. 

— Мамо, я не можу просто сидіти й нічого не робити, – кажу, намагаючись знайти в собі сили. 

— Але що ти можеш зробити? Ти не зможеш змінити її вибір. І якщо ти справді любиш її, ти повинен дати їй можливість бути щасливою, навіть якщо це не з тобою, – її слова звучать як вирок, від якого я не можу втекти. 

    Встаю з лавки й просто йду. Мама кличе мене, але я не обертаюся. Не знаю, куди йду, але мені потрібно втекти від цієї болючої розмови. Я не можу залишитися тут, де все нагадує мені про Люсю, про те, що могло б бути між нами. Блукаю довго вулицями, минаючи знайомі місця, які стали для мене чужими. Кожен крок відчувається важким, кожна думка – як ніж у серце. Не знаю, як далі жити. Не можу уявити собі життя без Люсі, але я також не можу уявити, як зруйную її щастя. Зупиняюся біля старої церкви. Тут, у тиші, я можу подумати про своє життя. Згадую, як ми з Люсею познайомилися. Ще тоді вона здалася мені особливою, не такою як всі. Мене одразу ж почало тягнути до неї як магнітом. Не знаю як це пояснити та мені здавалося ніби ми знайомі все життя. Якось так... Та чи можу я дозволити собі боротися за своє щастя? Чи можу зруйнувати щастя мого брата? Але чому я повинен страждати? Чому я не можу бути щасливим? Я закриваю очі й намагаюся уявити, як би виглядало моє життя без Люсі. Чи зможу я знайти когось іншого? Чи зможу я знову відчути справжнє кохання? Поки я блукаю своїми думками, я чую, як хтось кличе мене на ім'я. 

Я обертаюся і бачу Люсю. Вона йде до мене, її усмішка така ж, як і раніше, але в її очах я бачу печаль. Зовсім не те відчуття, яке має бути у щасливої нареченої. 

— Тарасе, ти чому такий сумний?, – запитує вона, в її голосі звучить тривога. 

— Просто багато зайвих думок, – намагаюся збрехати, але вона не вірить. 

— Ти чув, про нас з Антоном…, – починає вона, я відчуваю, як серце знову стискається. 

— Так, вітаю, ще раз, – кажу, намагаючись виглядати спокійно. 

— Так, але…, – продовжує вона, розумію, що зараз все може змінитися. Я дивлюся на неї, на її очі, які завжди світяться, коли вона посміхається. Я хочу сказати їй все, що відчуваю, але страх зупиняє мене. Я не можу зруйнувати її щастя, навіть якщо це означає зруйнувати своє.