Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Гарна ідея. Чом би й ні? Тепер головне себе підняти...

Повільно переступаю поріг ванної кімнати та обережно зачиняю за собою двері. Поки вода набирається, я розпускаю косу, яка встигла добряче заплутатися, доводиться витягувати зі сплутаного волосся маленькі гілочки та листя.

Нарешті занурююся у воду, гаряча до ледь терпимої температури — все, як я люблю. Відчуваю, як тіло одразу ж починає розслаблятися, і на якусь мить усі думки й переживання відходять на другий план.

Ниряю, щоб намочити волосся, а потім намилюю його ретельно та чекаю чекілька хвилин перш ніж знову зануритися, дозволяючи піні розчинятися у гарячій прозорій воді.

І тут, в одну мить, вона стає чорною, ніби в неї підмішали чорнила. Я намагаюся випірнути, але хтось ніби тримає мене під водою. А ще цей голос... Він починає лунати скрізь і нізвідки водночас:

— Ну привіііт, Катіоно...

Серце стискається від жаху: це вона, та сама тінь, яка з’являлася мені раніше, коли ми з’єднувалися з Сапіром вперше. Як вона сюди потрапила? Я ж зараз без жодного елементу.

— Пр... припини! — пробую щось вимовити, але в рот набирається вода.

— Пручаєшся, борешся, та все дарма... Ти отримала мій подаруночок? О так, звичайно, що так. Навіть не зрозуміла, що саме...

Я хочу зібратися з силами, але нічого не виходить. Про що вона? Це ж... це може бути Скверна?

— Ох і дурепа, де Скверна, а де я... — чую глумливий сміх.

Ще й думки читає.

— Знаєш, я передумала чекати. Давай закінчимо все тут і зараз. Кілька хвилин — і пуф... Тебе нема.

Повітря. Мені потрібне повітря! Намагаюся випірнути, та плечі все ще стискає невидима сила.

 Хто ти?!

— Ооо, це було б надто просто — розказати тобі все. Ти могла б скоро дізнатися, але...

Хвилею накочуються судомні спазми. В очах темніє, кінцівки робляться важкими, і я відчуваю, як свідомість вислизає — я втрачаю контроль...

Усе ніби розбивається на клаптики: дзвін у вухах, пекучий біль в легенях... А потім — різкий ковток повітря. Я захлинаюся від кисню, кашляючи та виштовхуючи воду, якої вже встигла наковтатися.

Розплющую очі та бачу нечіткі обриси й розумію, що мене цілують — або, швидше, роблять штучне дихання. Це Рубер. Його волосся злиплося від води, каплі стікають по лобі. Я закашлялася знову та в грудях з’явився пекучий біль: легені почали знову працювати.

— Ти взагалі з глузду з’їхала?! — просипів він, хапаючи мене за плечі. — Що ти надумала?! А якби я не встиг?!

Рубер, здається, не відпускає мене ще хвилину, притримуючи, щоб я не впала додолу. Його обличчя сповнене злості й... страху? Він намагається не показувати цього, але я відчуваю тремтіння в його долонях.

Я намагаюся щось відповісти, але з рота виривається лише коротке спазмоване дихання.

 Я... я жива.

Я жива.

Я жива.

Я жива.

Я жива.