Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Відкриття стоматології відбулося набагато швидше, ніж я очікувала. Як Ян це зробив залишилося для мене таємницею. Він втомлювався. Іноді затримувався. Поняття вихідні зникли з нашого вжитку. Я майже весь час залишалася з Сонькою. В цьому був певний плюс, графік життя дитини був чіткий й ми досягли певної гармонії. Я перестала так сильно психувати й залякувати себе усім на світі, а малеча стала спокійніше себе поводити. Дитинча, здається, надто швидко росло. Ні, усе було згідно з тією мудрою книженцією в якій описаний був кожен місяць розвитку дитини. І чи то мій спокій, чи може Сонька переросла усі стрьомні моменти, але жити нам стало легше.

  Й тепер з Сонькою на руках я стояла в оточенні незнайомих  мені людей на урочистому відкритті стоматології. Поряд Яна крутилася яскрава брюнетка з соковитими червоними губами та розкішною гривою волосся. Її очі палахкотіли обожнюванням й неприкритою зацікавленістю Яном. Він поводився чемно, але її почуттів не віддзеркалював. Що ж, певно, не довго він буде самітником. Трохи його бажання й поряд з’явиться жінка, яка готова буде йти разом шляхом життя. Й то нормально. І правильно.  Життя триває. А Софії треба мама.

  В якусь мить Ян смикнув головою й зустрівся зі мною поглядом. Не знаю, що він там побачив, але насупився й в його очах замайоріла тривога.

  Я зробила круг, дитинча вже втомилося і обід наближався, тож вловивши, коли біля Яна стовбичило найменше людей я підійшла.

— Ну що ж, вітаю! Ти реально крутий! І ми пишаємося тобою! — посміхнулася до нього. – Ми будемо повертатися. У нас обід, сон, прогулянка.

— Все нормально? – трохи нервово прозвучало його питання.

— Так! – кивнула я.

— Ян, там до нас прийшов… — від стегна продефілювала до нас жагуча брюнетка.

— До зустрічі вдома! – кивнула я й поспішила відійти від парочки.

Запакувала Соньку в автокрісло й тихенько поїхали з Києва. Щось я вже здичавіла й відвикла від руху міста. Усіх багато, хто як уміє, так і їздить, ямки після зими не усі відремонтовані. Тривога завила так несподівано, що аж сіпнулася. Заковиристе прокляття машинально зірвалося з губ.

— Пробач, крихітко, — тут же нагадалася я. – Більше не буду.

На світлофорі тягнусь за телефоном й переглядаю причину тривоги. МіГ злетів. Опівночі шахеди, під ранок ракети, вдень сраний МіГ, щоб тобі впасти. Мене переповнюють таки почуття.

  На дзвінок від Яна тільки закочую очі, але відповідаю.

— У вас все добре?

— Їдемо. Тривога нас застала в місті.

— Ясно. Набери мене, як доїдете…

— Добре.

Трохи з роздратування видихаю. Ну МіГ це ще не летить балістика…Але розумію його занепокоєння. Я з Сонькою вперше сама їду Києвом під супровід тривоги.

— Неспокійний в тебе батько, — хитаю головою.

За містом розслабляюсь, хоча і машин багацько й камери на кожному стовпі. Видихаю. Окидаю поглядом зелень. За що люблю весну? Та за оцю яскраву й соковиту різнобарвну зелень від ніжно салатового до насиченого темно-зеленого. Усе буяє, квітує, пахне й спокушає вибухом кольорів. Ну гарно ж!

  Вдома, переживши радість псів, ніби я на місяць від’їжджала, відписуюсь Яну, що ми благополучно дісталися домівки й поспішаю зайнятися домашніми справами. Так мій день й пролітає до вечора. І вклавши Соньку спати почуваюсь забембаним бобром. Повзу на кухню. Ідея пропустити скляночку приходить враз. Дістаю вино та хвацько хлюпаю в келих. Рідина має спокусливий вигляд. Смакую.

  Я щось втомилася. І може трішечки розклеїлася. Зловила печальку. Іноді буває важко зрозуміти від чого тебе накриває: русня, ракети, сатанинські гульбища наших посадовців, ПМС, уміння роздути з мухи жирного бегемота, просто не виспалася…Гублюсь у здогадках, що цього разу.

   Вино йде гарно й легко лягає на душу. Сиджу з келихом в оточенні псів та кота й втикаю в одну точку. Легеньке роздратування все не дає мені спокою. Вже навіть хочеться розкопати з якого приводу гризе? Бо настрій начіплявши тих дум камінцем йде на дно. Й таке враження, що приліг він там на віки вічні. Шумно видихаю й доливаю собі ще трохи.

   Отже, Ян. Спочатку Ян зацікавив мене, як чоловік моєї сестри. По іншому й бути не могло, коли сестра сповістила, що вагітна й виходить заміж, то було цікаво хто ж той бідолаха. Навіть не знаю чого чекала…але Ян був звичайний. Може трохи такий хвацький, цілеспрямований, заточений досягати успіху. І кеш він приваблює не тільки мислями. Його медитація проста «встав вранці, з’їв каші і пашеш». В цьому плані його чотко рве з середини.

     Навіть наша сварка стосовно його бажання поїхати на схід це ще раз підтвердила. Після неї наші стосунки ніби покрилися інієм, який вималював якийсь новий узор й приховав усе, що було до того. Бо ми начебто продовжували спілкуватися й все було нормально, але чогось ніби бракувало. Не стало наших посиденьок чи спільних переглядів фільмів. Ба більше, він навіть сам справлявся з пошуком ключів, гаманця, футболок й білесеньких носочків.

   Ті носочки бувало в добрячі хованки гралися. Бо кидаю в прання 2 пари, дістаю три штуки. Чіпляю три носочки – забираю два. Містика!  Марсік до тих носочків теж мав ніжні почуття. Він їх крав, щоб потім жорстоко з ними розправитися. Що ті білесенькі носочки зробили особисто Марсіку було незрозуміло. Кіт їх теж любив, але переважно спати на них в шухлядці. Він її відкривав й просочувався туди. Й по репету Яна можна було зрозуміти скільки шерсті залишив кіт на тих носочках.