Читати книгу - "Напівзагублений"

потойбіч пустища. Вартові міняються тричі на день. Ми чекаємо наступної зміни о четвертій пополудні, а точніше, це я чекаю, бо тільки мені треба буде прослизнути всередину. Ми погодилися, що я ввійду у Вежу о пів на четверту й усе там розвідаю, а найголовніше, обстежу вхід на п’ять верхніх поверхів. Селія каже, що вхід у в’язницю складається з зовнішніх і внутрішніх дверей. Перші двері відмикаються ззовні особою, яка називає пароль і має ключі, після чого вона потрапляє в ізольоване приміщення. Наступні двері відмикаються зсередини, знову ж таки за допомогою ключів і пароля. Через вічко у дверях можна перевірити новоприбулих. Усе, що я маю зробити, це піти назирці за вартовими, коли вони входитимуть, перевірити, чи не сталося якихось змін у пропускній системі, та з’ясувати пароль для зовнішніх дверей.

О третій тридцять я поволі вирушаю просторим відкритим майданом до Вежі. Для того, щоб увійти в неї, треба набирати код, однак двері поламані, тож я легко потрапляю всередину. Там є ліфт, але я піднімаюся сходами. Чути різкий запах старої сечі, проте сходи не надто засмічені, лише почорнілі та вкриті багаторічною плівкою бруду. Я стаю невидимим, просуваюся тихо і спритно. Обстежую кожен поверх, перевіряючи, чи немає там чогось незвичного, будь-яких ознак того, що тут зачаїлися або налаштували пастку Ловці. Нічого такого не помічаю, і в мене немає відчуття, буцімто десь тут є Ловці або щось лежить не на своєму місці.

На одинадцятому поверсі є тільки одні двері: вхід у в’язницю. Усвідомлюю, який я напружений, і затамовую дихання. Стаю в найдальшому кутку спиною до стіни та зосереджуюся на тому, щоб дихати поволі й залишатися невидимим, очікуючи вартових.

Минає небагато часу, і я чую, як піднімається ліфт. На цьому поверсі виходу з ліфта немає. Можливо, це вони, а може, й ні. Я знову затамовую дихання. Ліфт зупиняється поверхом нижче, і я чую кроки, що рухаються вгору сходами.

Ніяких розмов не чути. Їх п’ятеро, це типові охоронці будівлі Ради — кремезні здоровані. Але вбрані вони не як вартові чи Ловці, а як фейни, у джинси, светри та куртки.

Коли вони підходять до тюремних дверей, я бачу тільки їхні дебелі спини. Один з них каже щось схоже на «вапняний пень». Двері відчиняються, і вони входять у наступне приміщення, але я майже нічого не можу роздивитися, і двері зачиняються.

Чорт, усе було намарне.

І що тепер?

Аж тут я знову чую кроки на сходах. Вони стають усе гучнішими й повільнішими, і врешті-решт з’являється ще один вартовий. Шостий.

Він підходить до дверей, вставляє в замкову щілину маленький ключик, тоді нахиляється, але не до тієї половини дверей, що відчиняється, а до другої, та каже: «Весняний день». Тримає ключик лівою рукою, повертає його, називаючи пароль, і двері відмикаються. Я встигаю побачити маленьку кімнатку, пофарбовану в яскраво-помаранчевий колір, з помаранчевими дверима в протилежній стіні. Відтак зовнішні двері зачиняються.

Я поволі повертаюся до Габріеля та Селії, знову уважно перевіряючи кожен поверх Вежі, але не зауважую нічого незвичного.

Селія здається задоволеною, якщо вона взагалі може здаватися задоволеною. Вона каже:

— Система працює так само, як і раніше. Ти зможеш туди пробратися. Звичайно, коли ти вже там опинишся, то доведеться мати справу з вартовими, і т. д, і т. п.

Я повертаюся до Габріеля та кажу:

— І т. д., і т. п. — якраз моя спеціалізація.

Селія відповідає:

— Гляди, не накаркай.

Покидьок

Коли ми повертаємося з мандрівки у Вежу, я знову йду до макета будівлі Ради. Я знаю, що мушу тренуватися, знову і знову перевіряти, чи добре я вивчив розташування кімнат, тому повторення мене тільки заспокоює. Уже ніч, гарний час, щоб повправлятися в темряві.

Я потраплю в будівлю Ради через розколину в підвалі, тож саме з нього починаю: стаю невидимим, а тоді прямую підвалом і його вузенькими коридорами, потім піднімаюся на перший поверх, а відтак угору сходами аж до п’ятого, найвищого, поверху. Про це місце у нас є найменше інформації, але я пробую уявити, де шукатиму Волленда. Потім мені доведеться мати справу з Соулом. Тож я повертаюся коридорами до особистого кабінету Соула на першому поверсі, як і планую це робити: беззвучно і швидко. Ця частина макета відтворює всі коридори, кімнати для зустрічей і кабінети — брезентові копії стін натягнуті на дерев’яні рами.

Віє сильний вітер, брезент здригається й ляскає. Я вповільнюю ходу, наближаючись до кабінету Соула, придивляюся і прислухаюся, уявляю, де можуть стояти вартові, та залишаюся невидимим, проходячи повз них. Я вже майже біля дверей до Соулового кабінету, і тут до мене долинають голоси якихось стажерок. Ґрейторекс заохочує їх постійно вправлятися, тож і не дивно, що вони зараз тут, але я не хочу входити в кабінет, коли вони там стовбичать. Хай там як, а я вже пройшов майже весь запланований маршрут; можу тепер усе розпочати заново. Я вже починаю рушати назад уздовж коридору з брезентовими стінами, коли раптом чую своє ім’я та зупиняюся. Бачу, що вони не тренуються, а просто базікають. Підходжу ближче й прислухаюся.

— Якщо він справді зуміє вбити Соула, то все це може закінчитися. Скоро.

— Це якщо він зуміє.

— Ну, в нього шансів більше за будь-кого іншого. Та й немає такого злого, що на добре не вийшло б: якщо він не вб’є, то принаймні його вб’ють.

— Він нездоланний. Його неможливо вбити.

— От і я так кажу. Його ніхто не зможе вколошкати. І коли він розправиться з людьми Соула, то чом би йому не повернутися і не знищити ще й усіх нас?

— Та він же ж на нашому боці!

— Та ну? Він так на нас дивиться, ніби вже зараз ладен усіх прикінчити. Пам’ятаєте, як він мало не вбив Селію полум’ям з рота? Гляньте на себе. Ми ж усі Білі. Він повбиває нас, коли все це закінчиться, хіба щось його зупинить?

— Селія йому довіряє. Ґрейторекс теж. І вони, Фелісіті, знають, що роблять. Ми боремося з Соулом, а не з Натаном. Соул — лиха людина.

— А Натан хто?

— Покидьок.

— Чорний покидьок, що смокче кров і пожирає серця.

— Та годі вже вам. Він на нашому боці.

— Та й він не Чорний, а Напівчорний.

— Ой, вибач. Виправлення! Напівчорний покидьок, кровопивця і серцежер.

Хтось регоче.

— Може, ти просто ревнуєш?

— Що? Ревную? Та ну-у-у-у.

— Усі в курсі, що ти запала на Габріеля. А він же тобі відмовив?

— Нічого подібного. Ти що, справді вважаєш, що