Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Ріно, Тимур і Лаура метнулися сходами на другий поверх і розбіглися по кабінетах, шукаючи вікон, які б виходили назовні. І таки знайшли їх — от тільки всюди загратовані.

За хвилину зібралися в коридорі.

— Є ще третій поверх, — пробасив південноафриканець.

Тимур замотав головою:

— Ми поламаємо ноги, і вони нас точно дістануть.

— Можемо не поламати.

— А можемо поламати!

Ізнадвору долинув тупіт ніг, нечленороздільне гикання, брязкіт скла. Француженка кинулась до кабінету, із якого відкривався вид на територію Інституту неврології, стала поруч із вікном і обережно виглянула. Перед входом до Центру снували «сутінкові». Двоє схилилися над непритомною жінкою, але зразу ж покинули її. Кілька інших, роззираючись і наче принюхуючись, зайшли до будівлі. Лаура попередила:

— Вони тут.

Ріно клацнув зубами, на вилицях проступив бугристий візерунок.

— Барикадуємося в одному з кабінетів, — наказав він, — я спробую вибити віконні грати.

Тимур і Лаура заскочили до найвіддаленішої від сходів кімнати й узялися стягати до входу меблі, яких, на жаль, виявилося небагато: стіл, дві шафи, диван, офісні крісла. Ґевал дістав із кутка вогнегасник, відчинив вікно і, розмахнувшись, ударив по сталевих, потемнілих від вологи прутах, що відділяли їх від волі.

Бризнули іскри, звук від удару розлетівся будівлею. Гратка навіть не смикнулася. Ріно вгатив ще раз. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз, укладаючи в удари всю свою силу. Сталева решітка лишалась на місці.

— Чорт, — Тимур опустив руки. Груди затоплювало відчуття порожнечі, наче хтось повільно випускав повітря з надутої під серцем повітряної кульки.

У коридорі пролунало тупання ніг.

— Вони на поверсі, — відсахнулася від дверей Лаура.

— Я ЗНАЮ! — прогарчав велетень. Удари посипалися частіше, іскри летіли навсібіч, не гаснучи, на вогнегаснику з’явились ум’ятини, але решітка не піддавалась.

Спочатку з-за дверей чулося лише вовтузіння. По тому кілька разів смикнулася ручка дверей. Зрозумівши, що двері відчиняються досередини, «сутінкові» щосили загупали. Двері затряслися. Зі стіни посипався тиньк. Кулька в грудях Тимура стислася до розміру тенісного м’яча, а Лаура перелякано забилася в куток.

— Поставте диван сторчака та підіпріть ним шафи! — Ріно важко дихав, шкіра на шиї та щоках стала багряною і маслянистою від поту.

Француженка не відреагувала, Тимуру довелося самотужки ставити диван набік і тягти його до шаф і стола, що підпирали двері.

— Що там? — запитав українець, піддержуючи диван і шафи, які від кожного удару в двері норовили відсунутися, роз’їхатися, завалитися на бік.

Ріно не відповів, хоча Тимур і сам бачив, що нічого. Прути були товстими та міцними. Тимур подумав, що ґевал швидше роздовбає на друзки вогнегасник, аніж переламає хоч один із них. І щойно ця думка проскочила в голові, решітка щезла. Її зникнення стало несподіванкою не лише для Тимура, але й для Ріно. Здоровань за інерцією послав уперед вогнегасник, але, оскільки грат більше не було, вийшло, що він просто викинув балон на вулицю й одночасно, не зустрівши опору, сам ледве не шугонув за ним у вікно.

— Fucking hell! — не стримався велетень.

Ізнадвору долетів звук від удару решітки об землю. За мить гепнувся на асфальт балон вогнегасника.

Тримаючись за підвіконня, Ріно Ґроббелаар вихилився, глипнув на стіну за віконною рамою і тільки тоді зрозумів, чому відвалилися грати. Перебити прути він не зміг, зате йому вдалося вибити з бетону металеві кріплення, до яких було приварено решітку, внаслідок чого вона випала цілою.

— Чого розляглись? — Ріно повернувся до Тимура та Лаури, які не наважувалися зрушити з місця, боячись, що їм примарилося. — Бігцем на вихід!

Першим вискочив Тимур. Чоловік переліз через підвіконня, вчепився руками в раму, опустив тіло вниз і розтиснув пальці. Приземлився вдало, перекотився через спину й одразу став на ноги. По тому Ріно допоміг Лаурі. Француженка так само перелізла через підвіконня, після чого південноафриканець, подавши руку, акуратно її опустив. По суті, Лаурі Дюпре не довелося стрибати. Коли Ріно звільнив руку, вона пролетіла один метр і м’яко приземлилась на плечі Тимуру, який спеціально, щоб її підхопити, підставив шию. Сам Ріно зіскочив, не вагаючись.

Тимур роззирнувся. Він стояв перед нешироким шосе, котре, тиснучись до сірувато-жовтого муру, огинало Інститут неврології з півдня. За дорогою, просто навпроти того місця, де вони вистрибнули з вікна, здіймався велетенський, рясно зарослий зеленню пагорб: знизу — кущі, ближче до вершини — справжні нетрі з низькорослих дерев і чагарників.

Вони побігли до пагорба.

Тимуру, Лаурі та Ріно вдалося перетнути 10-ту Північно-Східну вулицю та пірнути в кущі, що відділяли шосе від лікарні Луїса Вернаси на півдні, перш ніж «сутінкові» вивалили двері й увірвалися до кабінету.

У ту ж мить на заході — десь ближче до центру міста — заревіла перша сирена.

XХXIX

На півдні від Інституту неврології здіймається видовжений зі сходу на захід пагорб Серро-дель-Кармен, північний схил якого вкривають справжні хащі. Якщо поглянути з висоти пташиного польоту, пагорб є практично правильним прямокутником, довжина якого становить п’ятсот метрів, а ширина — трохи менше ніж двісті. Найвища точка знаходиться у західній його частині: її висота над рівнем моря складає сімдесят вісім метрів. Небагато, однак слід пам’ятати, що Ґуаякіль розкинувся в гирлі річки Ґуаяс, на нульовій позначці, через що висота сімдесят вісім метрів видається не такою вже й незначною. Під пагорбом пролягають два автомобільні тунелі. Túnel 1 починається біля південно-східного кута бетонної загорожі Інституту неврології, пірнає під 10-ту Північно-Східну вулицю і виходить на поверхню на двісті метрів південніше, де вливається в 6-ту Південно-Східну вулицю, відому також за назвою авеню Боякá. Túnel 2 — це продовження витягнутої вздовж річки 12-ї Південно-Східної вулиці (авеню Малекóна Симона Болівара), що спускається під землю на східному схилі Серро-дель-Кармен і виринає за кілька кроків від входу до Túnel 1.

Північний, укритий хащами схил, є найкрутішим: відразу за 10-ю Північно-Східною вулицею він під кутом 45° сягає у висоту десятиповерхового будинку. Східний схил, який полого спускається до вулиці Хасінто де Буітрóуна, тісно забудований бідацькими халупами та нагадує бразильські фавели в Сан-Паулу чи Ріо-де-Жанейро.

На більш-менш рівній вершині пагорба розташовано госпіталь Луїса Вернаси — одну з найдавніших лікарень Південної Америки, фундовану ще іспанськими колоністами 1564 року. Звивиста дорога від головного корпусу лікарні веде до оглядового майданчика, з якого не загиджений висотками Ґуаякіль видно як на долоні.

На південному заході під Серро-дель-Кармен розкинулося старовинне кладовище Cementerio