Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

General de Guayaquil. Некрополь заснували за наказом губернатора Ґуаякіля ще 1843 року для поховання еквадорських вельмож. Розміщений тоді на околиці міста, на сьогодні він перетворився на одну з найвизначніших пам’яток Ґуаякіля. Цвинтар усіяний помпезними гробницями та мармуровими мавзолеями, серед яких — могила відомого еквадорського ліберала та реформатора, одного з перших президентів Еквадору, генерала Хосе Елоя Альфаро, а також ще чотирнадцяти президентів республіки. Розкішні обеліски й усипальниці Cementerio General є справжніми витворами мистецтва, чимало з яких можуть затьмарити найкращі склепи на Личаківському цвинтарі. Водночас, як і на Личаківському кладовищі у Львові, багато поховань ґуаякільського некрополя під натиском вітру та негоди почали помалу руйнуватися й осідати, через що здавалося, наче зневажені відсутністю уваги мерці намірилися затягти власні пам’ятники під землю.

XL

Понеділок, 20 січня, 10:48 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Попри те що знаходився далеко не на піку форми, преподобний Ґроббелаар першим видерся північним схилом Серро-дель-Кармен. Тимур із Лаурою видряпалися за ним через хвилину. Задихаючись і скрегочучи зубами, Ріно звалився в кущі та звідти уважно обдивився північний схил пагорба. Нічого. Нікого. По тому, струшуючи з лоба піт, що заливав очі, по-собачому висолопивши язика і хекаючи, неначе собака, здоровань окинув оком Інститут неврології. Із висоти Серро- дель-Кармен Ріно бачив усе, що відбувається на оточеній муром території. На заасфальтованих алеях довкола психіатричної клініки копошилися схожі на мурах постаті, окремі з них трощили та підпалювали автомобілі. Попід західною стіною клініки два десятки працівників Інституту зчепилися із «сутінковими», напевно, намагаючись прорватися до головних воріт.

До першої долучилися ще дві сирени. Одна протяжно завила на півночі — у районі аеропорту, інша застогнала на півдні — місці розташування елітних висоток і низки річкових причалів.

Тимур і Лаура, важко дихаючи, попадали на траву біля Ріно. Після запаморочливо стрімкого підйому з обличчя Лаури щезла вся доросла серйозність. З-під розкошланої гривки сполохано витріщалися очі десятирічної дівчинки. Здавалося, ніби справжнє — по-дитячому безпосереднє і вразливе — Лаурине я видерлося на пагорб разом із Тимуром, а її тридцять п’ять років ще тільки доповзали, заплутавшись десь у кущах унизу.

— Що це… в дідька… було?.. — лежачи на спині та, мовби викинута на берег рибина, хапаючи ротом повітря, запитала француженка.

Тимур сів. Від перенапруження темніло в очах, лівий бік досі розпинало болем. Кілька разів він розгублено кліпнув, але не промовив ні слова. Несподівано Ріно вихилився з кущів і вліпив українцю потиличника.

— …чого? — обурено виплюнув Тимур. Він хотів сказати «ти чого?», але ще не відновив дихання і на вдиху проковтнув перше слово.

— Хо’ ви’ити ‘бі ‘уби! — висолопивши язика, нечленороздільно прогарчав Ріно. Здоровань також не міг відійти після забігу на Серро-дель-Кармен: горло пересохло, легені ніяк не могли насититися киснем, з підбитого ока сочилися сльози.

— Що?

Ґевал облизав губи, глибоко вдихнув і повторив:

— Бували часи, мені хотілося обняти тебе. А тепер я хочу вибити тобі всі зуби!

Тимур мигцем спалахнув, зайнявся, наче пересохла в посуху скирта, в яку торохнула блискавка. Скочив на ноги і, нависнувши над Ріно, закричав:

— Я не розумію, що за наїзди? Це ви мене сюди притягли! Це, що, я до вас прийшов і запропонував: чуваки, а чом би нам не полетіти до Еквадору, там на вулицях розгулюють кількасот психів, які готові надерти нам задниці? Це що, бляха, МОЯ БУЛА ІДЕЯ?!!

Мотаючи головою, Ріно вперся руками в землю та почав підводитись. Розплющене око люто втупилося в Тимура:

— Я зараз ударю тебе в голову так, що вона вилетить через задницю з хребцями замість зубів і купою лайна в роті.

«Амінь», — подумала Лаура, розуміючи, що чоловіки от-от поб’ються. Точніше, зважаючи на габарити, Ріно Ґроббелаар просто відколошматить Тимура Коршака. Вона не мала сил, щоб підвестися й утрутитись, коли раптом почула людські голоси, що долинали з півдня.

— Тихо! Хтось іде!

Ріно та Тимур попадали на землю так швидко, наче їх збило невидимою хвилею.

— Хто там? — притискаючи щоку до трави, прошепотів українець.

Хащі, у яких залягли Ріно, Тимур і Лаура, обривалися біля дороги, яка тягнулася від бідацької фавели на сході, проходила вершиною пагорба, після чого, петляючи, збігала на південь до корпусів лікарні Луїса Вернаси. У той момент дорогою, збуджено перекидаючись фразами та час від часу нервово зиркаючи в напрямку Інституту неврології, крокувало троє чоловіків. Один із них мав на собі блідо-зелений лікарняний халат. Вони поспішали до лікарні.

— Троє еквадорців. Серед них — один лікар.

— Вони нормальні?

— Звідки мені знати, Тимуре?

Чоловіки пройшли за кілька кроків від місця, де лежала француженка, звернули на південь і через дві хвилини зникли з поля зору.

Спливло ще п’ять хвилин. Ні Ріно, ні Тимур, ні Лаура не наважувалися вистромитися з кущів. Над Серро-дель-Кармен пролетіли два легкі штурмові гелікоптери «Aйrospatiale SA 341 Gazelle» французького виробництва. Судячи з того, що звук ґвинтів віддалився, але не стих, вони зависли над психіатричною клінікою.

Зрештою Лаура поповзом, неначе солдат в окопі, підсунулася до Тимура. Потім сіла, обхопивши руками коліна. Подивившись на француженку, Ріно також сів, обтрусив зі штанів траву, а українець перекотився на спину та сперся на лікті. Крізь гілля, що нависало над їхніми головами, було видно, як «SA 341 Gazelle» закружляли над територією психіатричної клініки. Пілоти маневрували — різко знижувались, на швидкості пролітали над натовпом, — намагаючись таким чином чи то налякати «сутінкових», чи то відігнати якомога їх більшу частину до головних воріт Інституту, де не було будівель. Невдовзі маневри припинились. Пілоти підняли машини на висоту тридцяти метрів, після чого солдати, які знаходилися на борту, відкрили вогонь. Чахкання вертолітних лопатей заглушило звуки пострілів; на те, що бійці отримали наказ стріляти на ураження, вказувало лише тріпотливе полум’я, що мигтіло біля отворів кулеметних стволів, і розпростерті на асфальті тіла, з-під яких в’юнкими потічками розтікалася кров. Із кожним пострілом тіл ставало все більше. Із такої відстані струмки під ними здавалися чорними.

— Чому воно шукає тебе? — запитала Лаура.

Тимур навмисно не дивився на бійню, що розгорталася перед відчиненими воротами ґуаякільського Інституту неврології. Не через те, що видовище шокувало його, — із такої відстані розстріл «сутінкових» нагадував дешеву театральну постановку, а кров здавалася розлитим чорнилом, — чоловік не дивився на бійню, бо не хотів думати про те, що, по суті, там гинуть невинні люди. То не їхня провина, що в їхні голови пролізла божевільна безтілесна примара, яка перетворила їх на жалюгідну подобу заражених сказом собак.

— Гадаю, щоб захистити себе.

— Я не розумію. Поясни.

Між бровами