Читати книгу - "Смарагдова планета"

чорній імлі будинки, і почали руйнуватися — безгучно й жахно. І якийсь чоловік кричав, захиливши голову, розриваючи на грудях сорочку… І блискучий ніж увійшов йому під серце. Здавалося, у самісінькі зіниці Докії бризнула гаряча кров. Вона не відсахнулася, тільки провела по обличчю долонею, немов утираючи його. А чорне дзеркало варива, що булькотіло, світилося зсередини сонячною красою довгого волосся дівчини, яку Докія бачила зі спини. Дівчина повільно оберталася. Губи Докії самі по собі склалися у посмішку — чекала, що обличчя дівчини буде прекрасним. І ось вона обернулася. Але замість обличчя на Докію зиркнув бридкий щурячий писок.

А потім піднялася з глибини Чаші рука, вкрита фіолетовими плямами, почала хапати повітря: Докію шукала. Пальці скарлючилися, шматками відвалилася плоть, мертвим перламутром відпали нігті, на порох розсипалися кістки… Не відсахнулася Докія. Незмигно дивилася вона у Чорну Чашу.

І раптом побачила, як по блискучій поверхні попливли білі туманні квіти… Білі краплі падали звідкілясь згори й розтікалися на чорному. Докія збагнула: це промокла сорочка, це її молоко падає у Чорну Чашу. Докія притисла руками груди: не дай Боже, щоб краплі її гіркого материнського молока витіснили з Чаші краплі чийогось горя…

І похопилася — чого ж вона стоїть? Треба щось робити, для того й прийшла. Як зупинити лихо, як знищити чорний потік? Як би вичерпати Чашу, та до дна б… А куди ж діти пекельну смолу? На землю вилити? Напевно, не можна — все одно лихо по миру піде. Може, випити її, прокляту? Так не подужати стільки. А як і вип’єш — знову наповниться.

І зрозуміла Докія, що безсила. Ось, дійшла вона, Чаша перед нею, а що зробиш? Напоум, Господи… Заломила руки Докія, впала на каміння.

Тяжко лився чорний ручай…

І сухими вже очима дивилася Докія на Чашу. А чи не досить їй, проклятій, стояти тут, збирати лихо та переливати його у ясний світ? А чи не доволі терпіння людського, з якого — не з глею ж! — зроблено цю посудину? А чи не доволі жити й чекати неминучої біди, коли переллється Чаша?

І встала Докія. Налягла плечем, зсунула Чашу з п’єдесталу. Вихлюпнулася смола, обпекла шию Докії. Але вже перекинулась набік Чорна Чаша…

І розтрощила Докія Чашу. Розтрощила, чомусь упевнившись, що має рацію. Розтрощила, не злякавшись, що не струмочок потече до людей, а вся Чаша розіллється. Вся Чаша! Але більше ж її вже не буде окаянної.

Думала Докія, що склепіння печери впаде зараз на її голову. Але було тихо… Валялися долі темні черепки, смердючою парою дихала калюжа чортового зілля…

Обережно, перевіряючи ногою кожну сходинку, спустилася Докія з постаменту. І пішла геть. Тільки мигцем глянула: щось хруснуло під ногою. Це був черепок, дуже давній — потріскався, глина кришилася. Нахилилася, підняла його. Он воно що… Виходить, хтось колись уже розбив був Чашу. Звідки ж взялася інша?

Що ж це — є люди, котрі б’ють Чорні Чаші, а є такі, що замішують на сльозах і крові в’язкий глей терпіння і знов ліплять їх? А терпіння безконечне, а глею вистачить, а крові й сліз і поготів…

Іван Андрощук

МАЦАЛЬЦЕ

Фантастичне оповідання

Зал засідань Всесвітнього Конгресу був переповнений. Юпітери світили так яскраво, що по стінах бігали зайчики від лисин збуджених делегатів. Всюдисущі репортери вносили елемент професійної метушні в напружену атмосферу форуму. Чекати довго не довелось. Ледве розсілися, як на трибуну вибіг Голова Конгресу.

— Панове, — почав він схвильовано. — Склалася надзвичайно тривожна ситуація.

Тисячі душ затамували подих, тисячі поглядів приросли до промовця.

— Ви, напевне, знаєте, що вчора о двадцять четвертій годині тридцять хвилин заорбітні станції стеження зафіксували появу таємничого боліда. Так от: болід подолав зовнішню, другу і третю системи протиметеоритного захисту і наближається до нас.

Гомін здивування прокотився рядами.

— Саме так, панове. До нас летять брати по розуму. Та радості від того мало. Ми прозондували корабель і з’ясувалося, що… — Голова зробив паузу, але напруження тільки подвоїлось, — корабель належить лудове.

Зал на хвилю завмер, а потім зойкнув з жаху. Делегати підвелися з місць, хтось схопився за серце, хтось побіг до виходу.

— Спокійно, панове. Ми не маємо права панікувати. Від нас залежить зараз доля мільйонів і мільйонів людей. Доля планети, доля цивілізації. Ситуація надзвичайна. Хто має що запропонувати, прохання висловитись. Регламенту встановлювати не будемо, але пам’ятайте: кожна хвилина зараз дорога: лудове летять до нас. Їм залишилось подолати п’ять захисних зон. За добу вони будуть тут.

Не встиг він закінчити, як в президії піднялася рука:

— Панове, — встав Звоєвій Швидке Перо. — Я бачу один вихід. Пришельців треба знищити.

Зал схвильовано загомонів, однак з третього ряду кинули репліку незгоди:

— Пане Звоєвій. Але хто це зробить?

— Ну… акцію можна доручити автоматичній системі.

— При спробі знищити живу істоту система вийде з ладу. Хто зніме блокування?

— Панове! — звернувся Звоєвій до присутніх. — Хто відповість шановному делегатові? Хто зважиться на благородний акт знищення агресора або хоча б відімкне запобіжник автоматичної системи?

Зал заціпенів.

— То, може, хтось хоч знає таку людину? — Звоєвій розгублено бігав очима по рядах.

Нарешті зупинив погляд на благородному обличчі літнього делегата:

— Пане Оллогерн! У ваших фільмах так щедро ллється кров. Ваші герої так рішуче йдуть на поєдинок з інопланетними чудовиськами…

— Кіно — це мистецтво, пане Звоєвій, — підвівся делегат. — Воно не має нічого спільного з тим, що оточує нас. Знищення живої істоти суперечить людській природі. Раніше ми якось не надавали цьому значення, бо не виникало таких проблем. Але тепер… Навіть якщо серед людей і знайдеться хтось… я був би проти. Ліпше загинути, залишившись людиною, аніж вижити, ставши вбивцею. Та серед нас немає вбивць. А тому я в цю хвилину відчуваю навіть трагічну гордість за нас. За те, що кожен може сказати про себе: краще не жити, аніж вбивати.

— Тоді переглянемо документальну хроніку. Наші зонди перезняли з відеоархівів лудове. Досі таке бачили тільки у фільмах пана Оллогерна. Пане оператор, будьте ласкаві.

… Низько пливе темно-зелений крилатий апарат: місто під ним огортає вогняно-чорна мла. Білі високі будови осідають в клуби диму й попелу. Спалахують і чорніють, мов сірники, люди.

… В шахті глибокого колодязя висить прив’язана за руки людина. На дні повзають бридкі істоти, схожі на велетенських голих щурів. Той, хто висить, опускається все нижче — відстань між ним і ошкіреними мордами потвор невблаганно зменшується. Зображення людини наближається: все її тіло густо вкрите саднами й кривавими смугами,