Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проскурін тоді в маленькій оцинкованій кімнаті районного моргу спитав Константинова:
— І ви досі сумніваєтесь, що Дубов і є той самий «дорогий друг»?
— От коли схопимо його на гарячому — перестану сумніватись.)
… Після першого заходу до парної Дубов обгорнувся двома простирадлами й пішов робити педикюр.
Саме тоді Никодимов віддав усі костюми прасувати.
Але Дубов спізнився, його черга вже пройшла, і він повернувся на своє місце. Никодимов все ще частував Куценка пивом; портфель його, здавалося, був бездонний.
— А де мій костюм? — спитав Дубов, не глянувши навіть на вішалку, — здавалося, він помічав усе, що відбувалося навколо нього.
— Я здав прасувати — Ігорів, ваш і мій.
— Не треба було б, Антоне Петровичу, я в лазнях не прасую, я це вмію робити сам. Ну та гаразд… Добряча пара, еге ж?
— Пара чудова, — відповів Никодимов, — Треба буде наступного разу солі принести.
— А навіщо?
— Ех ви, парильники, — посміхнувся Никодимов. — У старовину мастили тіло медом, тепер натирають сіллю, стимулює виділення поту, кілограма — зразу нема, спосіб, який я спробував на собі, диво, а не спосіб.
— Беремо на озброєння, — сказав Дубов і, блаженно заплющивши очі, відкинувся на спинку дивана.
Коли банщик приніс випрасувані костюми, Дубов ненароком доторкнувся до кишені піджака — чи там ключі; на місці; заспокоївся.
Підполковник у відставці Сидоренко, сусід Дубова, вийняв з футляра окуляри в старомодній металевій оправі, начепив їх на м'ясистий ніс, уважно подивився на Константинова й спитав:
— У хворобу тридцять сьомого року не впадаємо, товаришу генерал? У такий собі синдром підозри?
— Ні, товаришу Сидоренко, не впадаємо.
— Ви певні?
— Я не можу вам відкрити фактів. Я можу лише поділитися сумнівами.
— Будь ласка.
— Уявіть собі, що людину запрошують у докторантуру — вона відмовляється…
— Якщо ви маєте на увазі Сергія Дмитровича, то він пише докторську, не припиняючи роботи за фахом.
— Я сам хотів би в цьому переконатись. А ви? Уявімо собі далі, що людині пропонують роботу у тій же організації, де грошей платять набагато більше та й посада все-таки краща…
— Якщо маєте на увазі Дубова, то йому невластиве користолюбство — живе дуже скромно.
— А коли людина, відмовляючись від пропозицій, які їй зробили, будь-що прагне потрапити в секретний відділ, до якого прикуто увагу розвідок, як ви до цього поставитесь?
— Це рецидив тридцять сьомого, товаришу генерал, — впевнено сказав Сидоренко. — Так кожну людину можна зробити шпигуном.
— Гаразд. Я навіть, щиро признатися, радий, що ви його так захищаєте. Єдине тільки, чого ви не маєте права зробити, — це розповісти вашому сусідові про цю розмову.
— Це я обіцяю.
— Як ви ставились до Ольги Вінтер?
— Вона була чудова людина. Чудова.
— Дубов кохав її?
— Він добре до неї ставився.
— В нього бували тут інші жінки?
— Ми живемо в такий час, коли на це дивляться інакше. Я взагалі проти того, щоб людину за якийсь зв'язок, випадковий зв'язок, звинувачували в семи смертних гріхах.
— Я теж проти цього, повірте. Просто мене — чисто по-людськи — цікавить ваша думка: кохав він її чи ні?
— По-моєму, кохав. Він людина сильна, вольова, поклав собі — домогтися високого становища на роботі, через те, мабуть, часом був похмурий з нею, але не тому, що вона заважала йому, мені так здається. До того ж вона дуже… як би це правильніше сказати… демократична… була, чи що… Вміла розуміти молодого, розумного мужчину…
— А вона його кохала?
— Дуже. Тому й сприймала Дубова цілком.
— Невже цілком?
— Безперечно.
— Вам Дубов говорив, що Оля Вінтер померла від запалення легенів?
— Я це сам бачив, товаришу генерал.
— Тоді ознайомтеся, будь ласка, з висновком медиків….
Кавалер трьох орденів Червоного Прапора Сидоренко, у якого загинула під Бреславлем од власовської кулі дружина, дев'ятнадцятилітня сестра милосердя Ірочка, що була вагітна на третьому місяці, залишившись одинаком, дав рицарську присягу на вірність, він тридцять післявоєнних років шукав смерті: працював у карному розшуку, у відділі боротьби з бандитизмом, ліз під кулі, не дістав навіть подряпини; коли з бандитизмом покінчили, поїхав у Арктику; перший приземлявся в тайговій глушині, забивав кілочок — став будівельником; одержав за Тюмень «Знак Пошани», схопив інфаркт, дали кімнату в Москві, провели на пенсію. Коли його питали, чому не вступив до партії, відповідав, на перший погляд, дивно: «Тому що дружину не вберіг і мого маленького, вони прийняли мою кулю». Але одного разу додав: «Академік Туполєв добре якось сказав на мітингу: «Я хоч і безпартійний, але Батьківщину теж люблю».
— Ви думаєте, що Олю отруїв Дубов? — спитав Сидоренко після, важкої паузи.
— Повірте мені, я хотів би помилитися. Саме для цього мені й потрібно, щоб ви зараз поїхали з нашими товаришами, сіли за стіл і постарались відновити в пам'яті життя Дубова — день за днем, відтоді, як він повернувся з-за кордону.
В кімнаті Дубова був абсолютний, трохи навіть монастирський лад; письмовий стіл, на, якому стояв надпотужний приймач «Панасонік»; велика лампа — бронза й кістка; дивно дисонував з цими двома речами довгий китайський ліхтар — три двадцять, здебільшого продають у «Воєнторзі», дуже зручний на риболовлі й на полюванні.
Книги на полиці були старанно протерті, здебільшого класика, поставлено акуратно, за розмірами й кольором корінців. У томику Діккенса лежали три тисячі карбованців хрусткими сотенними купюрами.
За день до цього розмовляли з племінником Дубова, той розповів, який «Серьожа пунктуальний», коли позичає гроші: «Взяв у мене сто карбованців, йому їх завжди не вистачає, то віддав протягом трьох місяців — по тридцятці з кожної зарплати і точно в строк».
У столі теж був порядок — скріплені аркушики оплати за світло й газ, — ні листів не було в його столі, ні адрес чи телефонів, ніби жила тут людина, яка знала, що до неї можуть прийти, і тому заздалегідь готувалась до візиту: «Дивіться, будь ласка, все відкрито, ось я перед вами — увесь наскрізь».
Ніяких зачіпок, не те що доказів, у кімнаті Дубова не було. Три тисячі, сховані в книзі? Це нюанс, а не доказ.
… Після того як повернувся з Сандунів, Лісник поставив на двері своєї кімнати другий замок, який купив, повертаючись із лазні, потім спустився в двір, завів машину «Волга» номерний знак 27–21 і виїхав на Садове кільце. Коло метро «Парк культури» він розвернувся і, залишивши машину біля Інституту міжнародних відносин, сів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТАРС уповноважений заявити…», після закриття браузера.