Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

Чим жорсткішим був натиск Суслова, тим послідовніше Андропов підкреслював у своїх виступах, що КДБ працює під керівництвом партії і виконує лише вказівки ЦК, — повернення до тридцять сьомого чи п’ятдесят другого року не може бути, кожен крок підзвітний…

Коли він був на відпочинку в Кисловодську, подзвонив черговий з КДБ: «Виставку абстракціоністів знесли бульдозери».

Завжди стриманий, навчений приховувати справжні почуття під личиною поблажливого гумору, Андропов тоді вибухнув:

— Який ідіот посмів зробити це?! Який кретин наважився ні такий незмивний вандалізм?!

Черговий обачно кашлянув у трубку:

— Вказівка члена Політбюро ЦК товариша Гришина…

…Андропов мав інформацію, що ряд молодих були противниками вторгнення в Чехословаччину; тридцятисемирічний секретар Ставропольського міськкому Горбачов зустрівся зі своїм товаришем по навчанню на юридичному факультеті Млпнаржем, який став секретарем ЦК Чехословацької компартії при Дубчаку; в розмові з ним підтримував «Празьку весну», безстрашно говорив, що «пас чекає такий же процес, треба до нього готуватися заздалегідь»; його Андропов запам’ятав; таких, на жаль, мало; куди легше бездумно повторювати лозунги, ніхто не підкопається…

Якби ця інформація стала відома Брежнєву й Суслову, ніколи Горбачова не висунули б у ЦК…

Так само, як і тоді, в Кисловодську, Андропов не стримався у розмові по ВЧ з Андрієм Павловичем Кириленком; осінь сімдесят дев’ятого року, проблеми Афганістану:

— Хочете, щоб ми мали свій В’єтнам?! Розумієте, до яких наслідків призведе висадка наших військ у Кабулі?! Усвідомлюєте, що ми там застрянемо?! Це ж аматорство, а не політика!

Однак (і в цьому Андропов, як і всі люди його покоління, був переконаний) він не смів навіть подумати про те, аби саботувати рішення більшості; дедалі частіше згадував слова Троцького, які коштували йому життя: «Права чи не права партія, але це моя партія, і я зобов’язаний виконувати всі її рішення…»

А Брежнєв тим часом, купаючись у сусловській пропаганді, увірував у себе остаточно, любувався авторськими примірниками своїх книжок, погладжуючи рукою сап’янові оправи, перечитував сторінки, ворушачи потрісканими губами, і якось по-дитячому дивувався з своєї сміливості в окремих пасажах (Суслов відредагував ті фрази, у яких «письменницька бригада» забивала положення про ініціативу та власність; ініціативу Михайло Андрійович пропустив, «власність» покреслив: «Століття має минути, перш ніж наше суспільство погодиться на те, щоб спокійно обговорювати смисл російського слова «приватна», аж надто багато нашарувань»). Бувало, що Брежнєв засипав із своєю книжкою на колінах; Вікторія Петрівна тихо плакала, дивлячись на коханого; перемігши Шелепіна, Леонід Ілліч різко здав; раніше потрібно було завжди відчувати м’язи спини, бути зосередженим, пружким; а тепер, відчувши зверхню, пливучу величавість, він дозволив собі розслабитись, а це б’є по організму — справжній спортсмен помирає під час тренінгу, той, хто ліг на диван, віддає кінці раніше…

Він лиш зрідка запалювався, стаючи колишнім Брежнєвим: то, коли Алієв подарує перстень — дуже личить лідеру робітничо-селянської партії, то, катаючись по дорогах дачі на штучному лімузині, оббитому всередині червоним деревом, — новий подарунок Хаммера, то, вмикаючи макет Москви, усіяний дорогоцінними самоцвітами світлофорів.

Помилкою буде вважати, що Брежнєв не знав про ситуацію в країні. Знав, діти йому розповідали. Але він дуже стомився від тридцятирічної виснажливої боротьби за лідерство; тепер боротьба кінчилась; Андропов безсилий вчинити щось, бо оточений його гвардією — Цвігун і Циньов не спускають з нього очей; поруч з Устиновим сидить вірний йому Єпішев, перший заступник, комісар, без його візи ніхто й ніщо не поворухнеться в армії; Щолоков — хоч і божеволіє зі своїми артистами, що каламутять воду в країні (жили б, як усі, а то самі нервують і народ баламутять, божевільні), — міцно тримає в руках апарат внутрішніх військ, а відтоді, як Зять став його першим заступником, про кожен крок пустуна знали в домі, та й діти за нього горою, балує їх, дозволяє все, що захочуть; не треба б так, але, з другого боку, коли ми не зазнали молодості, пройшла вона у боротьбі за хліб насущний, який лише гарантувала посада, то їм можна пожити всмак, бо життя таке швидкоплинне…

Коли одного разу Андропов торкнувся на Політбюро питання про тіньову економіку, про те, що в ряді регіонів країни відбулося зрощування розгалуженої мафії з апаратом Системи, причому в Сочі, як і в Дніпропетровську та Ростові, нитки ведуть до воріт державних дач, Брежнєв сказав, як завжди:

— Не треба розхитувати човен… Узагальнення небезпечні… Можна проаналізувати окремі випадки, але висновки робити передчасно, нехай апарат працює спокійно, він наша надія й опора…

Суслов мовчав: створивши образ Брежнєва, він виявився ним же й розчавлений; голосував проти пропозиції Андропова; арешт директора Єлисеєвського магазину Чека довелося проводити без санкції члена Політбюро Гришина — не дозволив би; так само — без санкції партійного керівництва — взяли сочинського міського голову Воронкова; почалася охоплююча, зовні, правда, непомітна, затаєна атака на брежнєвську корупцію; Андропов спонукав до цієї роботи Прокуратуру, вичленивши з усіх заступників одного — Найдьонова; підказав йому напрямок удару, дав йому матеріали, але сам у цю бійку не ліз — за Медуновим і іже з ним стояв апарат, не поладиш, зімнуть…

…Випадок справді закономірний такою ж мірою, як і закономірна випадковість.

Ліниво відмахуючись від поточних справ, новий вождь подовгу жив на своїх дачах, дедалі частіше просив показувати йому ті фільми, які полюбив ще змолоду; розчулився після «Тихого Дону», велів нагородити виконавця головної ролі орденом Леніна і присвоїти звання народного артиста СРСР — одночасно, такого раніше не бувало: «дуже добре грає цей Меліхов, треба відзначити»; після улюбленого «Зігмунда Колосовського» подивився «Подруги», де знімалась Зоя Федорова; поплакав; Андропов, дізнавшись про це, натиснув: Вікторію Федорову, дочку актриси й адмірала, випустили в Штати, до батька; «бажано духу хельсінкських угод, Білий дім оцінить такий жест Москви».

Хтось, забув, хто саме (мабуть, діти), поклопотався за саму Зою Федорову у вісімдесят першому: «матір не пускають у гості до дочки, в Америці може початися чергова кампанія»; Брежнєв спитав, скільки актрисі років; відповіли, що за сімдесят; сказав — звернутися до помічника по культурі Голикова, розбереться; той розібрався: «з нею справа погана, організувала втечу дочки, зараз має справу з відмовниками, кажуть, через її руки проходять мільйони, розподіляє гроші тим, хто жде виїзду, та і їй допомагають, рука руку миє».

Брежнєв наказав уточнити;