Читати книгу - "Фауст"

Гомункул

Солдати радо йдуть у бій,

Дівчата йдуть в танець охоче,

Усяке потяг має свій.

Сьогодні ж саме празник роковий

Класичної Вальпуржиної ночі.

Там — не між цих противних стін —

В своїй стихії буде він.

Мефістофель

Такого свята щось я не чував.

Гомункул

Для здивування тут нема підстав:

Привиддя знаєш ти лиш романтичні,

Але існують також і класичні.

Мефістофель

Куди ж це ми з тобою подамось?

Колег античних не люблю чогось.

Гомункул

Північний захід — край твій, Сатано,

Південний схід одвідать нам дано.

В долині там Пеней тече поволі

Через гаї й лани широкополі;

Там рівнява прослалась аж до скал,

Де вікопомний височить Фарсал.[71]

Мефістофель

Стій, стій! Не хочу я оповіданнів

Про боротьбу рабів проти тиранів.

Аж нудно — ледве бій оце пройшов,

Вони знічев'я заведуться знов;

Ніхто з людей і не підозріває,

Що Асмодей усе те витіває.

Неначе йде за волю боротьба,

А придивись — дубасить раб раба.

Гомункул

Та цур їм всім — така вже людська вдача.

Ізмалку в них, як знаєш, бийсь, борись,

То, може, в люди й виб'єшся колись…

Цього б ось нам підвести — от задача.

Як маєш лік — давай сюди мерщій,

А якщо ні, я випробую свій.

Мефістофель

Я знаю штучки брокенські, германські,

Та не пройду крізь засуви поганські.

Мізерний люд та навісна гречва,

А почуття нестримно порива,

В гріхи веселі хоч кого принадить,

А в нас похмурість тим гріхам лиш вадить.

То що ж робить?

Гомункул

Та ти ж відомий зух,

До фессалійських чарівниць-відюх

Ти б залюбки поженихався.

Мефістофель

(хтиво)

До фессалійських чарівниць? Авжеж!

Цього я здавна добивався.

Ніч в ніч із ними не вживеш,

Не хочу я тії турботи,

А для охоти, так, — не проти…

Гомункул

Розкинь свого плаща скоріш.

Він понесе, як і раніш,

Тебе із другом на зальоти;

Я присвічу.

Вагнер

(боязко)

А я?

Гомункул

А ти

Тут дома мусиш в лад все привести.

Бери старі пергамени у руки, —

Життя, мов, можна скласти так і так,

І щоб добрать потрібної сполуки,

Зважай на «що», ще більш зважай на «як».

А я піду в світи шукать пригоди,

Поставлю, може, крапку ту над «/».

Велику ціль досягнемо тоді,

За ревний труд діждемся нагороди, —

І честі, й слави, і добра без меж,

А може, ще знання й чесноти теж.

Прощай!

Вагнер

(смутно)

Прощай! Тяжке мені розстання.

Боюсь, що бачу я тебе востаннє.

Мефістофель

Нум до Пенею, та прямцем!

І дядько буде родич милий.

(Ad spectiatores).

Залежим ми, кінець кінцем,

Від тих, кого самі створили.

Класична Вальпуржина ніч

Фарсальські поля.

Темрява.

Еріхто[72]

На свято цеї ночі урочистої

Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,

Та не така страшенна, як ославили

Дурисвіти поети, меж не знаючи

В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється

Широке поле шатрами примарними.

То привиди тієї ночі лютої…

Як часто повторялась ця жахлива річ

І буде, знать, довіку повторятися.

Ніхто ж нікому владу, взяту силою,

Без бою не віддасть, і кожен думає

Під себе нахилити всіх сусід своїх,

Хоч сам не владний над своєю волею.

Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,

Як сила переборюється силою,

Вінок квітчастий волі розривається

І строгий лавр чоло вінчає владарю.

Помпей тут снив про щастя слави й величі,

І Цезар з ним ігрався навпереваги…

Та знає світ, яка їм доля випала.

Огні дозорні скрізь палають червоно,

Земля мов дише кровію пролитою;

Принаджені такої ночі чарами,

Злетілися сюди всі міфи еллінські,

Проносяться від вогнища до вогнища

Або й сидять, казкові давні постаті…

Хоч місяць і щербатий, а розсяявся

Лагідно й світло, високо підбившися;

Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…

А що це угорі за метеор такий?

Виблискує він кулею тілесною…

Живим запахло… Ну, тепер не випада мені

Підходить до живого, щоб не вшкодити —

Обтяжена я й так лихою славою…

Спускається… Надумалась — піду собі.

(Іде геть).

Угорі повітроплавці.

Гомункул

Облетімо ще раз колом

Понад блиски, понад хмари, —

Глянь, як там широким долом

Розгулялися примари.

Мефістофель

Вже й на півночі немало

Я набачився привидь, —

То і тут би випадало

З ними дружбу встановить.

Гомункул

Глянь, що тій довготелесій,

Що цибає так від нас?

Мефістофель

Нас уздрівши в піднебессі,

Налякалася нараз.

Гомункул

Та й байдуже, хай тікає…

Краще лицаря спусти;

Він же в цім казковім краї

Знов життя гада знайти.

Фауст

(доторкнувшися до землі)

Ну, де ж вона?

Гомункул

Іще не знаєм,

Але напевно розпитаєм.

Між вогнищ, поки світ свіне,

Блукай, шукай, стлумивши подив;

Бо, хто до Матерів доходив,

Тому нічого не страшне.

Фауст

Та я до того торгу й пішки!

А щоб не сталося замішки,

Хай кожен нарізно іде,

Чи де пригоди не знайде;

Коли ж нам треба буде знов зійтися,

Тоді, малий, заграй і засвітися.

Гомункул

Отак світити й грати буду!

Склянка заяскріла й задзвеніла.

Ідіть же всяк назустріч чуду!

Фауст

(сам)

Де, де вона? Сказать іще несила…

Коли її земля ця не носила,

Коли її ця хвиля не гойдала,

То в цім повітрі річ її звучала!

У Греції я чудом опинивсь

І взнав те вмить, як тільки приземливсь,

Ступивши, сонний ще, на ґрунт оцей,

Я сильним враз почувся, як Антей.

Яких би див я на шляху не стрів, —

Обнишпорю весь лабіринт огнів.

(Подався вдаль).

На горішньому пенеї

Мефістофель

(никає туди й сюди)

Блукаючи поміж огнів, вивчаю

Й дивуюся тутешньому звичаю:

То зовсім голі, то вбрання нескромні,

Безстидні сфінкси, грифи безсоромні,[73]

Скрізь волохату здибаєш принаду, —

Все світиться і спереду, і ззаду.

І наше плем'я не завжди етичне,

А не таке нахабне, як античне.

Надати б їм сучаснішого строю

Та молоддю помазати новою…

Які ж бридкі! Але ми тут гостями…

Вітаю вас, мої прекрасні