Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

Триста двосічних кинджалів, металевими браслетами прип'ятих до правиць, блиснули у вогненній заграві. Ці триста гострих кинджалів належали трьомстам молодим знатним воїнам н-у-сіді, які брали участь в нечувано сміливій експедиції до уеду Драа на південь Марокко. На чолі тієї експедиції стояв цар. Та коли цар з особистою охороною непередбачливо відокремивсь од головного гаркаху, його оточили шаанбські пастухи, і вперше в історії Сахари ахаггарський аменохал опинився в руках у свого найлютішого ворога.

Двадцять два тоболи — «почесні барабанщики», юнаки з найзнатніших родин ватагів усіх племен конфедерації, здійняли вгору бойові барабани племен туарегів. Барабани загули, ніби десь у мороці ущелини раптом прокинулися двадцять два грізні берберські чорногриві леви.

Ніщо не можна порівняти з нічним ревінням туарезьких барабанів. Те ревіння — наче саме втілення моці!..

Коли барабани нарешті замовкли, мокаддем поправив спущене запинало й сів на почесне місце високих гостей ахаггарської ради.

Потім підвівся Улд Біска й підняв бойовий щит. За старим звичаєм, сперся на нього, щоб мати змогу захиститися від списа, коли б його кинув ворог, присутній на раді.

— Нашого пана, милостивого аменохала Кхеддеша, нема вже серед живих! — промовив цей найближчий родич аменохала по чоловічій лінії і найвірніший його друг.

Всі прагнули почути сумну звістку безпосередньо з уст друга замордованого володаря. Тож на підковоподібному просторі табору, оповитому майже цілковитою темрявою, ставало тісно. З'їхалися представники багатьох племен. Уже було поночі, а до табору їхали все нові й нові представники племен. Прибули улад-сіді-бен-сід-маліки, таі-токви, кель-реала, ікдадеени, іргешімени, теджеге-мелени, дехто з імананів і орагенів, посли туарезьких азджрів. Декому з них давно минуло сто років. Були тут і такі, яким сповнилося тільки два роки. Матері наділи на них вбрання дорослих воїнів, аби ті, коли змужніють, могли похвалитися, що брали участь у цих загальних зборах туарегів. Повсюди стояли імргади — напіввільні орендатори берберських земель. Чорні раби трималися поблизу своїх господинь.

Всі були вдягнені у найліпші шати. Жінки прикрасили свої смугасті святкові убори всіма родинними коштовностями. Чоловіки, якщо вони були потомственні воїни, вбралися в довгі сорочки-тікаміст з білої шовковистої вовни або з тоненької антилоп'ячої шкіри, пофарбованої в синє. На всіх були рясні шаровари-картеба з синього атласу, витканого в Судані. Довгі блузи з індигово-синього шовку під час спалахів вогню сяяли наче сталеві панцири. Поверх блуз чоловіки накинули пурпурові плащі, оздоблені золотом по краях і навколо шиї, а на грудях здебільша розкішно гаптовані. Коли ж такий плащ був зроблений з верблюдячої шкіри і пофарбований у червоне, то це вважалося справжнім багатством. Він коштував стільки ж, скільки стоголовий табун з найліпших верблюдиць. На червоних поясах-таментіках у розкішних піхвах висіли важкі мечі з хрещатими ефесами.

На голові туареги носили високі шапки з шовковими китицями й стьожками-відзнаками. Ці шапки разом з подвійним чорним запиналом були справжніми масками з забралами, наче в середньовічних лицарів, закутих в обладунок.

Жінки й простий люд наділи звичайні сандалі, але поодинокі ватаги братств мали на собі розкішні чоботи з червоного сап'яну. Лицар у пурпурному плащі, підперезаний червоним широким поясом, у високих, аж до стегон, червоних чоботях, у високій шапці й у чорній масці на обличчі був більше схожий на диявола, ніж на людину.

— Аменохала Кхеддеша нема вже серед живих! — тихо повторив натовп.

— Цю надзвичайно сумну звістку приніс мені Уфенаєр. Я послав його разом з п'ятьма нашими братами назирці за підлотними шаанбами, коли ті за наказом аменохалового вбивці вирушили до ущелини, через яку пролягла дорога до Уаргли, щоб викинути останки нашого замордованого володаря. Шаанби сподівалися, що ми, повертаючись додому, неодмінно знайдемо ті останки.

Запала лиховісна тиша.

Чоловіки стискали важкі двосічні мечі й списи — начебто присягалися смертю помститися лиходіям, які й досі не змили кров'ю свій злочин.

Далі Улд Біска розповів про той підступний бій. Про вбивство й про ганьбу гордої країни. Скінчивши розповідь, він низько вклонився вдові оскверненого царя й вигукнув:

— Хай по всій країні залунають барабани журби! Наша володарка мені сказала: «Накажи моїм іменем замкнути базари всіх міст і сіл на ознаку того, що всю купівлю-продаж, які відбулися від цієї миті, визнано недійсними. Хай люди й тварини покинуть базари! Хай усі товари лежать там без господаря й доглядача три дні й три ночі! А коли хто-небудь захоче щось привласнити, хай навіть попіл, того буде оголошено смертельним ворогом дорогої царевої пам'яті!» Оголошую також недійсними всі заручини та одруження, що відбулися б протягом дванадцяти тижнів з дня аменохалової смерті. Дітям, які народилися або народяться в цей час, милостива султанша під кінець трауру знову дарує життя, приклавши їх до своїх грудей, і вони стануть дітьми померлого володаря!

Найстаріший таіток підвівся й проказав:

— Присягаємося, що кожен муж нашого племені під час трауру від сьогодні їстиме лише ті страви, які приготує сам!

А знатна жінка з могутнього племені ргела проголосила:

— Чую твій заклик, старий Феруане! Жінки й діти! Коли й ви чуєте це, то встаньте, підіть одягніться в усе найліпше і опівночі зберіться гуртом, щоб, покинувши вигаслі родинні вогнища, вирушити із своїм племенем до могил предків!

Жінки, що стояли й сиділи навколо, підвелись і разом з дітьми, дівчатами, рабинями та дружинами імргадів, уклоняючись, покинули збори.

Незабаром вони повернулись у своїх найпишніших шатах, підперезані поясами з овечої шкіри, в найліпших блакитних і червоних фартухах. Коси прикрасили стрічками, на головах мали великі запинала, якими затуляли обличчя. Дзвеніли браслети, виблискували намиста, сережки й персні…

Тим часом окремі представники знатних родів по черзі виголошували найдивовижніші присяги: найпалкіше схвалення дістала пропозиція не голити й не розчісувати бороду. Всі присутні прийняли її одностайно.

На другий день по тому, як жінки повернулися від могил, де вони прокляли тіні вбивць, аменохалів труп було спалено. Разом з останками володаря спалили й силу-силенну дорогоцінних трав та олії, що їх принесли на похорон посли всіх племен і родів. Зірвавши великий червоний намет, воїни з заупокійною молитвою поклали на те місце попіл аменохала.

Потім у долині накидали могилу. Вона весь час зростала, бо всі посли, які приходили до султанші, додавали до тієї могили каміння. В могилу, як і годиться, не впала жодна сльоза.

По всій країні справляли поминки, на яких ніхто не мав права вимовити вголос аменохалове ім'я. Те ім'я пішло в непам'ять — туарег ніколи не згадує померлого, хіба що