Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Ну, як - подобається?

Вирвизуб звівся на ноги й озирнувся. Навпроти збігав до води горбистий берег, помережаний численними ярами і зарослий столітніми деревами.

- Гарне місце для зимівлі, - сказав Вирвизуб. - Кінному не пробратися, а піший нам не страшний.

- Не страшний, коли його мало, - відказав дід. - А коли багато? Ні, ти краще поглянь он туди!

Нижче за течією, на самому обрії, бовваніла химерна гора Кам’яниця. Вона була схожа на перевернутий догори дном казан, котрий невідомо коли залишив на Дніпровому березі якийсь велет.

- Ну то як - подобається? - перепитує дід Кібчик.

- Хто його зна, - обережно відказав Вирвизуб. - Дивлячись для чого…

- А для того, що ми отут будемо жити для себе, - дід Кібчик тицьнув пальцем у порізаний яругами берег, - а отам, - кивнув на Кам’яницю, - для ординця.

- Зачекай… Хочеш сказати, що в цих яругах ми зведемо курені, триматимемо коней, а коли налетять татари - боронитимемося на Кам’яниці?

- Саме так, і не інак, - кивнув дід Кібчик. - Кращого місця для оборони не знайти. Там і печери є, аби від вітру заховатися, і колодязь. Ми з Кудьмою свого часу не раз там зупинялися. І коли вміло відбиватися, то один зможе вистояти проти цілої сотні. Головне, аби сторожа не проґавила появу ординця.

- А чи надовго нас вистачить, коли татарва обкладе Кам’яницю з усіх боків? - засумнівався Вирвизуб. - Їм же поспішати нікуди. Розкладуть багаття, поставлять шатра, пустять пастися коней…

- Не буде їм де пастися, - запевнив дід Кібчик. - Випалимо геть усе довкола, жодної травини не залишимо. Бач, пали її хоч зараз!

І справді, трави довкола стояли жорсткі, бурі. Вони, здавалося, лише чекали іскри, аби спалахнути до півнеба.

Вирвизуб посмикав рудого вуса, гмукнув щось сам до себе, а тоді звелів правити до берега. А наступного дня всі братчики зі своїм скарбом перебралися до яруг.

Було братчиків не так вже й багато - біля двох сотень. Тож роботи вистачало всім. Хто видовбував у найнеприступніших місцях землянку та випасав коней, хто вдень і вночі на чолі з Вирвизубом стежив за степом чи бився з татарськими роз’їздами. А найсильніші братчики, кленучи все на світі, викочували на вершину Кам’яниці важезні брили.

- Нічого, хлопці, піт кісток не ломить, - підбадьорював їх дід Кібчик. - Зате буде що скидати на голову татарві.

До грудня козаки затягли на гору майже все каміння, що було довкола. Проте не встигли дух перевести, як дід загадав іншу роботу: поливати водою і без того круті схили Кам’яниці. Квапився дід, підганяв до краю стомлених братчиків і все тривожніше позирав у бік степу - чи не з’являться на обрії ногайські орди.

Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю - а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше.

- Тепер наша черга, - сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами.

І все ж ледь не проґавив появу ординців.

- Якби не оцей ось Грицик, - сказав він і пригорнув хлопця до себе, - то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді.

- Це ж чому? - звів брови дід Кудьма. - А Барвінок де був?

- Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки.

- Але ж це небезпечно, - зітхнув рудий Свирид. - Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському - то різні речі.

- Нічого, якось викручуємось, - посміхнувся Швайка. - Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся - Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче?

- Та як… - знітився від загальної уваги Грицик. - Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра…

- Ти у Рашита жив? - запитав Каліберда.

- Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся - з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра…

- А таки не бачив, - визнав Швайка.

- То ж я скочив на коня і подався навздогін, - закінчив Грицик.

- Спаси тебе Бог, братику, - сказав Швайка. - Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору - аж перед нею геть все зачорніло від ординця.

Швайка замовк і потягся до кухля з водою.

- А далі що було? - почулося з лавки, де лежав хворий Лимар. Ніхто й не завважив, що він давно перестав стогнати.

Швайка ковтнув води, поставив кухля на стіл.

- А далі вже нецікаво. Татари билися не стільки з нами, скільки з тим, що вигадав дід Кібчик. Якби не він, то, мабуть, і нас би витурили з плавнів, як ото Остапа з товаришами.

- Ти не перестрибуй, - нагадав дід Кудьма.

- А що там перестрибувати? - знизав плечима Швайка. - Спішилися ординці і кинулися на Кам’яницю. Біжать - а вибігти не можуть. Стали рачки, побігли на чотирьох - те ж саме. А ми їх б’ємо, як куріпок. Тоді вони почали вирубувати сходинки. Трохи помогло, але не те, щоб дуже. Бо варто послизнутися одному - як умить зчинялася з них така купа, що в нас трохи животи не лускали від