Читати книгу - "Далекий простір"

– А вони знають про вас?

– Ні, що ви! – дівчина навіть замахала рукою. – Ніхто, окрім міністра, нічого не знає. Лише ми самі знаємо про себе.

– То як вдається зберігати таємницю від стількох людей?

– Ай, давайте трохи пройдемося, а? Я вам там усе поясню.

Вона легко встала, поправила повітряний одяг і вийшла у двір. Величезне, кругле схилялося до лінії за морем. І прохолодний, але не сильний вітерець надимав рукава дівчини.

– Ходімо ось так, – вона показала в бік височини, що виднілася вдалині. – Це ось, – вона показала на величезне, кругле, – знаєте, як називається?

– Як?

– Сонце. А он під ним, вздовж горизонту, такі дивні, розмазані…

– Так…

– Це хмари. Хмари, запам’ятали?

– Хмари, – повторив Габр.

– А це, велике, – море.

– Море, я знаю.

– Ну ось, – вона обняла себе за плечі. – Ви не думайте, що я з усім згодна, що тато казав. Мені самій гидко все це.

– Що?

– Все. І мегаполіс, і вся ця брехня.

– Правда?

– Звичайно. Що тут доброго? Але ніхто нічого не може зробити, розумієте? Проти такої громадини.

– Не дуже, – зізнався Габр, йдучи на півкроку позаду.

– Ну як же, все відстоялося за стільки числень, і всім начебто добре…

– Не всім, – заперечив Габр.

– Ну звичайно. Декому погано. Але більшість звикла: ті, кого обманюють, – до брехні, брехуни – до обманювання. І ніхто вже нічого особливого в цьому не бачить. І ще, – вона подивилася на нього, – ми… ми боїмося їх…

– Кого?

– Сліпих.

– Вони ж безпорадні.

– Тато вже сказав, що вони все виконують, вся сила у них. У зрячих тільки авторитет Вищої Влади. А це так непевно… Ось вас ловили, так? Я дивилася по стереовізору.

– Так.

– Думаєте, це мій тато ловив чи це він наказував?

– А хто ж? – зупинився Габр.

– Вони самі. Вони ж не розуміють, що ви зрячий. У них є свої служби… Ви для них… ну, ви знаєте… хворий, так, – вона кивнула головою. – Вони вас не осліплювати, вони лікувати вас зібралися. А втім… я не знаю. У них така плутанина в головах, що ми самі не завжди розуміємо, заради чого вони роблять те чи інше.

– Ви, значить, їх не контролюєте?

– Ну, нас же жменька. Якби ви самі не нагрянули просто до нас…

– Що?

– Ну, – зітхнула дівчина, – зрячі не стали б, напевно, втручатися.

– І ви, самі зрячі, могли би спокійно спостерігати, як таку саму, як ви, людину, позбавляють найдорожчого?

– Ну, це дуже складно, – знову зітхнула дівчина. – Такі, як ви… Ви ж були одним із них?

– Такі, як я, – здогадався Габр, – чужі? Все одно чужі?

– Ну… Зрозумійте… – Вона намагалася перебороти себе. – Ми дивимося на них здалеку, адже ми бачимо, бачимо цей світ. Це створює прірву між нами і мегаполісом. І все, що робиться "у сліпих", навіть прозріння, осліплення, – все це там, не в нашому світі, розумієте? Все це "у сліпих".

– Здається, починаю розуміти.

Вони зупинилися обличчям до моря.

– Он там, де лінія, бачите? – дівчина показала рукою. – Там невідомо що.

– Ви не знаєте?

– Ні, – похитала головою дівчина. – Ми прикуті до мегаполіса.

– Чому? Я не розумію.

– Наші батьки ходять на службу в мегаполіс.

– У ЦЕУ?

– І в ЦЕУ, і у Вищі Збори. Дуже багато справ. А ми… Нас, молодих, мало, і ми, теж усі, особливо чоловіки, змалку готуємося до служби.

– Який жах, – сказав Габр. – Ви ж зрячі!

– Ну і що? – знизала плечима дівчина.

– Чому ви не підете?

– Куди?

– Далеко-далеко.

– Навіщо?

Вони йшли ще якийсь