Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Але ж ти поїхав? — запитав я.

— А ти як гадаєш? — відповів запитанням на запитання Мишко.

Через півкілометра ситуація прояснилася. Наш «газик» зупинили двоє бородатих, з орлиними носами горців, озброєних автоматами.

— Хто такі?

— Туристи, — сказав Мишко.

— Туристи? — перепитав один із горців, глянув на зламані двірники, прострелений пластик блимавки і пробите кулями скло.

Другий же глипнув на мене — а я лежав на підлозі «будки» і запитав:

— А цей теж?

— Теж.

— І хто це вас так?

Втрачати Мишкові не було чого, тому він спрямував на горців знятий із запобіжника пістолет, який тримав у руці під курткою, і сказав:

— Савівці.

— Справді?

— Їй-бо.

— Тоді ласкаво просимо, — мовив горець.

Він обійшов машину, сів на сидіння поруч із Мишком і сказав:

— Поїхали, покажу дорогу до лікаря, — і додав: — А пістолет сховай.

Виявилося, що ми потрапили до села матері Кахи Бграмінідзе, який керував «кавказцями». Дана територія була його власністю, тут жили за його законами.

Тому менти і «савівці» одразу припинили переслідувати нас, як тільки ми перетнули кордон. Занадто вже добре вони знали, що кожного «монгола», «савівця» і мента тут вважають за ворога, який заслуговує на смерть.

Нас же як ворогів Сави Костіна місцевої міліції і Ахіміла Хафізова автоматично зарахували до друзів Кахи.

Особняк Бграмінідзе, двоповерховий білий будинок із дерев’яними колонами, містився в центрі досить екзотичного поселення. Після того, як мене відвезли до місцевого лікаря — великого фахівця з вогнепальних поранень і хірургії в польових умовах — і залишили зі мною Яну, Мишка повезли до Кахи, високого, чорнобородого горця. Той зустрів Мишка як гостя, налив йому вина і сказав: «Розповідай».

Мишко розповів йому майже все, що було з нами після прибуття у Велике Курортне Місто.

Вислухавши його, Каха назвав нас «молодцями» і «красенями», а потім сказав:

— Вас скривдили, тож ви маєте розквитатися зі своїми ворогами.

— Хай-но мій приятель одужає, і ми за все віддячимо.

Так я і опинився в будинку шістдесятирічного Рустама і його вбраної в усе чорне мовчазної дружини. Обидва їхні сини, фотографії яких висіли в одній із кімнат на килимі, завішаному ножами та кинджалами, боролися у банді Кахи і загинули у війні за Курортне Місто. І хоча одягнена в чорне жінка майже щовечора запалювала перед портретами свічки, плакала і молилася, стоячи на колінах, вона і Рустам, як і раніше, були відданими соратниками Кахи, і готові вмерти за нього.

Як і всі мешканці навколишніх селищ.

Я лежав у ліжку і розмірковував про майбутнє.

Грошей не було, Мишка — теж. Я ледь пересував ноги. П'яниця-лікар, оглянувши мене, сказав, що коли почнеться гангрена, доведеться відрізати руку. У господарів у передпокої на вішаку висів автомат, а в кутку стояла скриня з гранатами. Їхні дітлахи гралися у викоченому на середину вулиці міліцейському «газику». Отже, я міг без проблем залишити обнесене мінними полями село, але неминуче б зіштовхнуся з міліціонерами, «савівцями», або «монголами».

Така перспектива мене не тішила.

— Нічого, — сказала Яна, — усе буде добре.

— Ти так гадаєш?

Глянувши на неї, я уявив себе одноруким злидарем, який, спотикаючись, плентається по гірській дорозі, спираючись на вирізану зі стовбура молодої акації ковіньку, а Яну — брудною і обшарпаною жебрачкою з полотняною торбою зі злиденними харчами через плече.

— Альпійські злидарі.

— Що? — запитала Яна.

— Та це я так.

Без грошей, без Мишка, без паспорта, та ще й, можливо, без руки… Оце перспектива!

— А куди подівся Мишко? — запитав я у Яни.

— Не знаю, — відповіла вона. — На стоянці я зібрала тисяч вісім, він узяв тисячу і поїхав, але спершу привіз вас сюди і показав лікареві.

Я задумався. Чи міг Мишко залишити нас напризволяще? Наскільки я його знав — ні.

— Він обіцяв повернутися? — запитав я.

— Нічого не казав, — відповіла Яна.

— Сподіватимемося, що він повернеться, — мовив я і, відкинувши ковдру, спустив ноги з ліжка. — Що ж, Яночко, будемо лікуватися. Допоможеш мені?

— Лікар живе в сусідньому селі, — сказала Яна. — Я можу його привести.

— Спасибі, але я вже мав щастя поспілкуватися з ним. Краще я сам.

Найлегше було пояснити моїй маленькій доглядальниці Яні, як треба перев’язувати мої груди, щоб правильно зрослися ребра. Найскладніше — вправити опухлі суглоби, що завдавали нестерпних мук при кожному русі. Але ми впоралися і з тим, і з іншим.

Якщо в тебе або у твоїх друзів стріляють майже щовечора, оскільки кожен другий охоронець грального будинку вважає своїм обов’язком не тільки відібрати в тебе гроші, але і покалічити тебе, щоб у тебе ніколи більше не з’являлося бажання обіграти їхнє казино, якщо ти живеш у готелях і бачиш навколо себе тільки нічні міста, то рано чи пізно стаєш і лікарем, і хірургом, і реаніматологом. Тому з