Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Я, закутаний у ковдру, і Яна, яка постійно говорила, що краще покликати лікаря, вийшли у двір. Нана, дружина господаря нашого будинку, саме годувала величезних індиків у загорожці з дроту. Вона кивнула у відповідь на моє привітання.

Її чоловік, Рустам, вийшов слідом за нами і зупинився на терасі під нерівним черепичним дахом.

Він хотів побачити, що я робитиму.

Я ж підійшов до якогось дерева (чи то абрикоси, чи то смокви, не знаю, бо зовсім не розбираюсь у садівництві) у центрі двору і сперся на нього, щоб перевести подих.

Нижні гілки, досить грубі, росли дуже низько, тому якнайкраще підходили для того, що я задумав.

— Що ви зібралися робити? — з тривогою запитала Яна.

— Не хвилюйся, все буде добре, — пообіцяв я і попросив її принести мені мотузку і бинти.

Бинти вона взяла у кімнаті, де я пролежав останні кілька днів, а мотузку їй дала одягнена в чорне Нана.

Мотузка була довгою, і я звернувся до Яни з проханням принести ніж, відрізав від мотузки приблизно півтора метра.

Зняв із себе і віддав Яні ковдру, прив’язав один кінець мотузки до гілки, а другий обмотав навколо свого розпухлого біцепса, зав’язав вузол і сказав:

— Ну що, політаємо? — підігнув коліна і впав.

З хрускотом суглоб плеча став на місце, але моє тіло пронизував такий біль, що в мене стемніло в очах. Минуло кілька хвилин, перш ніж я оговтався.

— Допоможи мені піднятися, — попросив я Яну.

— Може, я все-таки збігаю за лікарем? — благально запитала вона.

— Ні, — рука боліла, але тепер я міг її піднімати й опускати.

Я обмотав мотузку трохи нижче ліктя і, смикнувши, вправив другий суглоб.

Щоправда, цього разу біль був таким нестерпним, що мені довелося викурити півпачки сигарет, перш ніж я знайшов у собі сили продовжити почате.

Ніколи раніше я навіть не уявляв, яким складним біомеханічним агрегатом є людська рука, та ще коли взяти до уваги, що я вивихнув одинадцять суглобів із сімнадцяти. Але я вправив їх усі. Крижаний піт котився з мене градом, ноги підкошувалися, а покусані губи стікали кров’ю, але коли Яна перебинтувала мою багатостраждальну руку, я полегшено зітхнув, бо був упевнений, що через кілька днів біль уже не дошкулятиме мені.

— Сам вправив? — перепитав лікар, коли йому розповіли про мій метод лікування.

— Сам.

— Молодець, — похвалив він, однак навіть не прийшов оглянути мене.

Але я видужав і без його допомоги і уже через два дні міг піднімати свою праву руку.

Якось перед цим Яна перебинтовувала її. А коли закінчила, то загнула кінчик бинта і вже було зібралася йти спати в жіночу половину будинку, у кімнату до Нани, але я попросив її:

— Залишся.

— Але…

Я посунувся на край ліжка і поманив її рукою.

— Але… — знов завагалась Яна.

Однак залишилась.

Коли через чотири дні повернувся Мишко і зайшов до нас у кімнату, вона сиділа за столом поруч зі мною, схиливши голову мені на плече, їла виноград з моїх рук і говорила до мене на «ти».

— Бачу, ви подружилися, — усміхнувся Мишко.

Він глянув на моє безброве обличчя, виголену голову і сказав:

— Тобі, мабуть, краще лягти в ліжко?

— Авжеж, — погодився я. — Але трохи пізніше.

— Тоді знайомся, — сказав Мишко. — Мої друзі — Георгій і Анатолій.

— Тоша, — представився Анатолій.

— Стас, — відрекомендувався я.

— Гоша, — простягнув руку Георгій.

— Стас.

Вони були кремезними і дужими. Гоша важив сто сорок кілограм, а Тоша — сто вісімдесят.

Хлопці сіли за стіл, за яким сиділи ми з Яною, і Мишко сказав:

— Вони погодилися допомогти нам. За двадцять п’ять відсотків.

— Від якої суми? — не зрозумів я.

— Яку ми втратили, але повернемо, — сказав Мишко.

— Ми гратимемо?

Мені так сподобалося жити тут, на краю світу, пити молоде вино, їсти сир і спечений у печі хліб, просинатися від ніжного дотику Яниних рук, розмовляти з Рустамом і слухати вечорами багатоголосий спів його сусідів, що я навіть почав потроху забувати своє колишнє життя.

Я раптом зрозумів, що вся ця багаторічна метушня стомила мене.

— Залишимося тут назавжди, — сказав я якось Яні.

— Добре, — погодилася вона.

Чотири блаженних дні я купався в щасті… Аж раптом приїхав Мишко з друзями… І мій казковий сон розвіявся, як гірський туман.

Володар цього краю — Каха — гостинно і привітно приймав нас, але я здогадувався, що якщо ми відмовимося від помсти своїм кривдникам, то наживемо нових ворогів: ними стануть горці Кахи Бграмінідзе, чиї закони честі я порушу.

І хоч я розумів, що Каха хоче використати нас лише для того, щоб допекти своїм конкурентам Ахімілу і Саві, я вже погодився повернутися до старого життя.

— Ти привіз мені одяг? — запитав я Мишка.

— Аякже, — відповів він.

— А зброю?

Він ствердно кивнув.

Нана принесла і поставила на край столу кілька чистих склянок і глечик з молодим вином.

Ми наповнили склянки, я