Читати книгу - "За браком доказів"

Поліцмейстер кивнув.

— Коли і як ти збирався вийти з цим до преси?

— Чекати нема причин, але з професійної ввічливості я готовий відкласти оприлюднення на один день, щоб ви встигли переговорити з прокурором доки пошириться новина.

— Дуже люб’язно з вашого боку, промовив поліцмейстер з погано прихованою іронією.

Його обличчя стало ще сумнішим, ніж досі, і я здогадувався, чому. Я добре знав Ґабріеллє Соммер: за найменшої небезпеки особисто потрапити в епіцентр скандалу, вона, не вагаючись, здасть поліцію.

Опинившись надворі, я відчув полегшення. Нарешті ніхто не чигає в мене за спиною.

Щойно вдома я перевірив мобільний — чотири пропущені дзвінки. Два від клієнтів можуть зачекати до завтра. Один — з невідомого номера, але я мав велику підозру, що йшлося про продаж телефонів.

Останньою дзвонила Сюнне. Я не чув її уже кілька днів. З нечистим сумлінням, згадав, що жодного разу їй не телефонував, щоб принаймні поцікавитися, як у неї справи.

Вона взяла слухавку після першого ж гудка.

— Привіт! Це я — Мікаель! Бачу, ти дзвонила….

— Так.

— Розмовляла з лікарем? Як почувається мама?

Кілька секунд я чув у телефоні лише її дихання, швидке й уривчасте, ніби вона бігала на тренуванні.

— Мама померла.

— Померла? — ошелешено перепитав я.

— Господи! Як… що трапилося?

— Просто померла. Кажуть, відірвався тромб. Щойно була і вже немає… Це сталося уночі.

— А ти як?

— Я? Мабуть, нормально. Не знаю, я ще не цілком усвідомила.

— Біля тебе хтось є?

— Це зайве… Мені хочеться побути самій.

Я не люблю літати. Найгірше не сам політ. Стояння в чергах і чекання вимотує мене і позбавляє сил. Легше стає після злету. Коли видимість добра, я люблю дивитися в ілюмінатор і визначати, над чим пролітаємо. Того дня я бачив, як виблискував у променях весняного сонця льодовик Фольґефонна, потім — фьорд Сьорфьорден, який мовби сокирою врубувався у суходіл, але за гірським хребтом-водорозділом орієнтуватися стало важче. Поступово високі гори відступали, поступаючись місцем лісистим пагорбам, озерцям і болітцям, далі з’явилися візерунки цивілізації — хутори, села, міста.

З повітря Естланн мав сьогодні понуріший вигляд, ніж будь-коли.

Сюнне чекала мене на виході. Я обійняв її і відчув, як вона на мить прихилилася до мене, ніби втомилася, і їй важко стояти.

— Тобі, справді, не треба було прилітати, Мікаелю!

— Але я вже тут, — з удаваною легкістю сказав я. — Авто, автобус чи потяг?

— Авто.

Автомобіль виявився маленьким «пежо-209», білим, доглянутим, без фірмового знака.

— Твоєї мами? — запитав я, відсуваючи назад переднє пасажирське сидіння до самого краю.

— Так, — кивнула Сюнне. — Мамине… А тепер… моє.

— Залишиш собі?

Я розпитував радше задля підтримання розмови. Сюнне не мала авта в Берґені, завжди казала, що не потребує його на щодень, а якщо зрідка й виникає необхідність в авті, то дешевше орендувати.

— Не знаю… Ще не думала про це. Але воно симпатичне й маленьке.

Я ще ніколи не бачив Сюнне за кермом. Вона виявилася вправним, хоч і трохи агресивним водієм, не вагалася тиснути на газ, рвучко перелаштовувалася зі смуги на смугу й водночас була дуже уважною. Не знаю, чому це мене дивувало, але таки дивувало. Можливо, тому, що на роботі вона мала зовсім інший характер. Як адвокат, трохи обережна, ніколи не йшла на ризик.

— Що, власне, сталося? — запитав я після короткої мовчанки.

— З мамою? Коли я приїхала, вона почувалася навіть не найгірше. Вона впала й скаржилася на незначний біль у спині. Сердилася, що я приїхала. Казала, що я надто драматизую ситуацію. Ти ж її знаєш…

Я її, насправді, зовсім не знав, бачив матір Сюнне раз у житті, але кивнув і пробурмотів щось ствердне.

— Я посиділа з нею годинку, а потім поїхала додому. Зранку зателефонували з лікарні й повідомили, що мама померла.

— Ти казала, тромб?

— Так… Як би мені хотілося…

Сюнне глянула в дзеркало заднього огляду, озирнулася через плече, перелаштувалася на іншу смугу, щоб обігнати вантажівку, вичекала, щоб відрив був достатньо великий, і повернулася на попередню смугу.

— Чого б тобі хотілося? — запитав я.

— Щоб залишилася з нею. Треба було побути біля неї.

Помальований на біло будинок, доглянута садиба в заможному районі Осло. Сюнне припаркувалася на під’їзній доріжці. Я взяв з багажника свою валізку й рушив за Сюнне до будинку.

— Ти тут мешкала, коли ходила до вищої школи?

Я з цікавістю роззирався на всі боки. Гарно та охайно було всередині й надворі, ніби ріелтор вже підготував нерухомість до продажу.

— Не зовсім, — відповіла Сюнне. — Лише останні два роки, перед тим як піти на самостійні хліби. Після переїзду з Берґена, ми мешкали в Єсгаймі, до смерті мого вітчима. А потім перебралися сюди. Мамине дитинство минуло в цьому районі. Вона почувалася вдома на Румеріке.

— А ти — ні?

— Ні, — коротко відповіла Сюнне. — Ходімо, покажу тобі твою