Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— І не доплив?

— Доплив. На кораблі нас залишилося троє, решту вбили чудовиська, коли ми побачили Райгород. Зраділи, зайшли до нього, а він виявився фальшивим. Нас схопили і продали.

— На Торжище?

— Так. Але дорогою я зміг утекти. Хотів вибратися назад, додому, я сам із Житомира. Але мене схопили Паничі. Ти вбив одного з них. Вони дуже жорстокі. Мені пощастило, що вони не вбили мене, а ще я став слугою, а не рабом.

Я не дуже розумів, про що розповідав цей хлопець, але мені було неважливо. Головне, що я знав, де Афродіта.

— Твого пана знав хтось на Торжищі?

— Ні. Він їхав туди вперше.

— Якщо я надягну його одяг, зможу пройти за пана?

— Ні.

— Чому?

— У них оселедці. Слуги мають поголені голови, а рабам заборонено стригтися. А ви ні те, ні се.

— Якщо буде оселедець, то мене приймуть за пана?

— Так.

— Добре.

Я закинув тіло вбитого на коня, відігнав рабів із дороги. Дав уцілілому слузі ніж.

— Поголи мені голову, залиш оселедець. І краще не намагайся напасти на мене! В мене є зброя, яка плюється вогнем! — Я показав пістолет.

— Я знаю, це браунінг, — кивнув хлопець.

— Ти розбираєшся у зброї?

— Я був три роки у бойовій групі есерів.

— Он як! — здивувався я. — А чому тебе потягнуло до Райгорода?

— Ми хотіли робити революцію і там. Задум був пробитися до міста і залучити до революційної боротьби тамтешніх героїв.

— Цікаво, цікаво. Голи.

Він став зрізати з мене волосся.

— А звідки я вас знаю? — спитав він згодом. — Я десь вас бачив, але не можу зрозуміти, де.

— Мабуть, помиляєшся.

— А як ви пробралися сюди? Ріка Снів у кризі. Невже пішки?

— Так, на лижах. — Про аероплан я не хотів розповідати.

— На лижах! А чудовиська?

— У мене був кулемет та гранати.

— О як! А ви теж ідете до Райгорода?

— Ні, моя знайома подалася туди кілька днів тому. Я думаю, що тепер вона на Торжищі, і хочу витягти її звідти.

— Її вже, мабуть, продали.

— У неї протез замість правої ноги, може, це відлякає покупців.

— Протез? Тоді вона, може, ще там. А що потім?

— Потім будемо вибиратися назад.

— Візьмете мене з собою? — спитав хлопець. Він уже зрізав волосся, тепер намагався голити мені голову, намотавши оселедець на кулак.

— А чим тобі тут погано?

— Тут мене вб’ють. Слуга мусить битися, якщо на Панича нападають. Якщо Панич загине, то слуга не має права жити. Такі тут правила. Візьміть мене з собою. Я знаю ці краї, я вмію битися, я буду корисним!

— Добре, тільки допоможи мені витягнути мою знайому.

— Я допоможу!

— Чому вони виглядають так погано? — Я кивнув на рабів, що тупцювали у снігу. Босі та майже голі, на морозі! Худі, дрібні, з численними шрамами, опіками, ранами. Господи, я не бачив іще людей у такому стані, я ж багато чого бачив!

— Паничі тримають рабів у голоді, примушують багато працювати і жорстоко карають. Такі тут правила.

— Я думав, що рабів уже немає.

— Тут є.

Хлопець доголив мені голову.

— Мусить зійти, — сказав він.

Я увібрався в одяг та обладунки вбитого, які були на мене завеликі.

— Добре. А що там за ведмеді в одностроях стоять на воротах?

— То охорона торжища. Їм треба дати грошей. У пана на поясі висить кисет із монетами.

— Скільки давати?

— Чотири монети. Тоді вони пропустять нас.

— А що робити на торжищі?

— Треба їхати до будинку, де живе ще один Панич. Але він одразу зрозуміє, що ви чужий. Тож ми мусимо продати рабів по дорозі, знайти вашу знайому, викупити її і забратися геть, якомога швидше, поки Панич не здійняв тривогу.

— Добре, так і зробимо. І дивись, якщо спробуєш щось утнути, я пристрелю тебе. Повір, я стріляю дуже добре.

— Я знаю, Іване Карповичу, — несподівано сказав він.

Я пильно подивився на нього.

— Звідки ти мене знаєш?