Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Про португальських ідальго (фідалгу), які тоді борознили країни Сходу, нам відомо, що, незважаючи на весь свій уроджений аристократизм, вони не гребували випадковим збагаченням, навіть тоді, коли для цього змушені були до певного ступеня позбавитись упереджень, притаманних їхньому класові та станові. Сам Діоґо ду Коуту наводить приклади сучасних йому аристократів і навіть віце-королів, які не вагаючись «знімали зброю й обладунки та займалися господарством» або припиняли бути капітанами й перетворювалися на торговців, «випускаючи зі своїх рук посадові обов’язки та нехтуючи флотом і всім іншим, аби задовольнити власні апетити», або на тих, хто мало переймався «Індією при зведенні балансу, якщо це не задовольняло його пристрасті». «Не знаю, — наводить він слова свого солдата, — чи прийшла ця напасть з цього королівства до тієї держави, бо всі приїздять сюди з однією і тією самою приказкою: ти коштуєш стільки, скільки маєш»[309].

Власне, ліберальність — ця найвища чеснота старовинної аристократії — була дискредитована, принаймні на практиці, серед деяких ідальго занепадницької епохи, якщо вони насправді почали їсти у зачинених приміщеннях і в тиші, аби не ділитися їжею з бідними, бо вже вважали не честю та величчю, а ганьбою потребу пригощати й утримувати бідняків. У цьому вони уподібнювалися скаредному синові благородного батька з оповідання зі збірки «Двір на селі», який за декілька років накопичив величезну кількість золота, котре зберігав з такою дбайливою увагою, «як зазвичай це роблять люди, які отримали його завдяки жадібній запопадливості та праці»[310].

Насправді, зовсім не завдяки великій стриманості у своїй пристрасті до збагачення іспанці та португальці відрізняються від інших народів, серед яких процвітало це суто буржуазне нововведення, іменоване капіталістичною ментальністю. І навіть не завдяки їхній меншій скнарості, тобто гріху, який середньовічні моралісти вважали одним з найзгубніших різновидів жадібності. Те що їх по-справжньому відрізняє, так це певна, так би мовити, вроджена нездатність цінувати будь-які безособові або механічні відносини більше, ніж стосунки, які є органічним вислідом законів людської спільноти, основою родинних зв’язків, добросусідства та дружби.

У відомій «Проповіді про Шістдесятницю», проголошеній в 1655 році в королівській каплиці у Лісабоні, отець Антоніо Вієйра нагадав, що проповідування можна порівняти з посівом, «оскільки сівба — це вид ремесла, який походить радше від природи, аніж від мистецтва; зерно падає, де доведеться»[311]. Здається, коріння цієї думки сягають стародавнього португальського натуралізму. Порівняння проповідування й сівби Вієйра запозичив безпосередньо зі Святого Письма, розвинувши його згідно зі своєю аргументацією. Проте цього не можна сказати про його образ усіяного зірками неба, який повністю співвідноситься з поняттями, поширеними за його доби, причому не тільки в Португалії.

Згідно зі спостереженням Г. фон Штайна[312], при слові «природа» людина XVII та XVIII століть негайно думає про небо­звід, тоді як людина ХІХ століття — про пейзаж. Роз’ясненням цього може слугувати протиставлення — яке, наскільки нам відомо, ще ніхто не здійснив, — з цитатою з праці іншого учня святого Ігнасіо[313] — Бальтасара Ґрасіана[314], твори якого, до речі, могли би бути одним із джерел, якими користувався Вієйра. У першій частині «Критикону», опублікованого за чотири роки до зазначеної вище «Проповіді про Шістдесятницю», Андреніо, здивований розташуванням зірок на небі, запитує: «Чому, якщо верховний Творець настільки прикрасив цей чудовий небозвід квітами й зірками, чому Він не розташував їх, кажу, упорядковано та гармонійно, таким чином, щоб вони переплітались у розкішні орнаменти й утворювали прекрасні візерунки?

— Я розумію тебе, — зауважив Крітіло, — ти хотів би, щоб вони були розташовані впорядковано, гармонійно, майстерно, немов вишукана вишивка, немов чудова ювелірна прикраса.

— Так, так, саме так. Бо вони не тільки красувалися б іще більше, і це було б дуже приємним видовищем, блискучою майстерністю. Цим самим Божественний Творець повністю зруйнував би ті безглузді сумніви, що Він все зробив навмання, та ствердив би Своє Божественне Провидіння»[315].

Останнє слово ж, природно, належить Крітіло, для якого Божественна Мудрість при утворенні та розподілі зірок враховувала інші, набагато важливіші взаємозв’язки, «qual lo es la de sus movimientos y aquel templarse de las influencias»[316].