Читати книгу - "Еринії"

качку, обдаровуючи один одного мало приємними епітетами «бібер[51]» та «дер хам». Якби їх не розділяло чимале черево іншого поліціянта, то суперечка закінчилась би бійкою, у якій шанси жида в порівнянні з могутнім українцем, були жалюгідними. Панувала задуха. Під лампою роїлися мухи, не маючи щонайменшого наміру бодай наблизитися до клейкої стрічки, яка висіла на ній. Черговий щохвилини витирав картатим носовиком піт, що струменів з-під кашкета, угамовував сварливих громадян, умочував перо в чорнило й старанно писав рапорт про інцидент.

Попельський підійшов до стійки й голосно постукав по ній. Усі замовкли.

― Добрий день, пане комісаре. ― Черговий підхопився на ноги й козирнув. ― Чим можу допомогти?

― Добрим він буде за хвилину, пане Стих, ― Попельський грізно глянув на затриманих, ― коли ці двоє перестануть репетувати, а ви дозволите мені переглянути документацію про недавні затримання.

Жид і українець замовкли, перелякано вдивляючись у Попельського, якого черговий запросив порухом руки. Він виразно був задоволений, що такий славетний комісар пам’ятає його прізвище.

― Прошу заходити, пане комісаре, ― мовив він. ― Тут у шафі лежить зелена тека на горішній полиці. Будь ласка, користуйтеся.

Попельський відчинив шафу й узяв до рук течку, колір якої він сам визначив би як брудно-сірий. У приміщенні стало тихо. Усі з великим зацікавленням спостерігали за комісаром. Той повільно переглядав аркуш за аркушем, рапорт за рапортом.

Ця тиша невдовзі набридла селянинові. Скориставшись тим, що ніхто на нього не звертає уваги, він погрозив жидові, легенько вдаривши себе могутнім кулаком у підборіддя.

― Тер поліцай! ― заверещав старозаконний. ― Дер хам махт а скандаль! Дер хам гат качке ґештілен![52]

― А чого це ти, жиде, мене хамом називаєш?! ― Українець натягнув на голову хутряну шапку й грізно рушив на свого супротивника.

― У польській установі прошу говорити польською! ― гаркнув черговий і глянув на Попельського, очікуючи схвалення свого вчинку; не отримавши його, крикнув ще голосніше. ― А найкраще стуліть пельки, до ясної холери!

Попельський не чув цього ввічливого обміну репліками, не чув різкої відповіді поліцейського. Він заглибився в читання.

Затриманий стверджує, що придбав гас для власних потреб, а купив його на Стрийському базарі. Розлиття гасу під синагогою пояснював алкогольним сп’янінням, оскільки не мав наміру нічого підпалювати. Через відсутність підстав він був залишений у відділку до витвереження, наступного дня відпущений на волю.

Погляд Попельського зупинився на заголовку рапорта. Затриманого з бутлем гасу звали Марцелій Вільк.

XV

Львів’яни були традиціоналістами й відзначалися цілковитою байдужістю до будь-яких новинок, які запроваджувала міська влада.

Парк Костюшка вперто називали старим іменем ― «Єзуїтський сад», а в’язницю продовжували звати «Бриґідками», хоча довгастий, похмурий колишній монастир на вулиці Казимежовській цісар Йосиф відібрав у сестер-бриґідок понад півтора століття тому, призначивши його під карний заклад.

Опинившись поблизу «Бриґідок», Попельський завжди замислювався над цими консервативними назвами й навіть виснував дві гіпотези, які стосувалися назви в’язниці. По-перше, населення могло називати цю будівлю так з почуття солідарності із черницями, у яких вищезгаданий цісар брутально реквізував їхню власність, по-друге, «Бриґідки» були своєрідною пестливою назвою жахливої споруди. Це нагадувало явище, схоже на давньогрецький звичай, за яким криваві богині помсти, Еринії, називалися Евменідами, тобто «Ласкавими».

Попельський відволікся від ономастичної проблематики й подумки повернувся до нової гіпотези. Він знав, що наближається до ключового, найважливішого моменту й не рушить далі ані на крок, якщо не переконається й не встановить, хто використовує паспорт Марцелія Вілька. Це можна було зробити кількома способами. Або вблагати Зубика, щоб поновив розслідування в справі викрадення паспорта, або попрохати Моше Кічалеса, аби той наказав своїм людям здобути таку інформацію. Перший метод заздалегідь був приречений на невдачу, причому аж ніяк не через особисту Зубикову впертість, а тому, що п’яного Вілька обікрали десь на Клепарові, і через півроку неможливо було відтворити обставини цього злочину. Другий спосіб був добрий, але став би, на жаль, останнім проханням до «золотої рибки». А Попельський продовжував вірити, що останнє прохання до Кічалеса буде зовсім іншим, що це буде вінець усього розслідування, так би мовити finis coronat opus,[53] власне кажучи mors coronat opus, смерть увінчує справу. На щастя, у нього був ще й інший вихід. Тому зараз він сидів у Бриґідках, чекаючи на декого в канцелярії знайомого йому начальника Арнольда П’ясецького.

Едвард Гавалюк, якого кликали Едзіком, увійшов до приміщення в супроводі наглядача. Начальник П’ясецький загасив цигарку й підвівся.

― Залишаю його вам, пане комісаре, ― мовив він, прямуючи до виходу.

― Дякую вам, пане начальнику, ― відказав Попельський. ― Це буде не довше, ніж чверть години.

Коли вони залишилися удвох, Попельський кивнув