Читати книгу - "Еринії"

― Сідай, Едзіку. ― Поклав перед співрозмовником картонну пачку «Єгипетських». ― Закуриш?

― Ні. ― Гавалюк відіпхнув пачку в бік Попельського так сильно, що та впала на підлогу.

― Ну, що ж. ― Комісар посміхнувся, підняв цигарки й знову поклав їх на столі. ― Здоровіший будеш. А може, вип’єш? Це здоров’ю не шкодить. Не каляє ані мундира, ані честі. Так само, як розмова зі мною.

Поставив перед в’язнем фаянсову пласку фляшку з горілкою «Карпатівка». Той на неї навіть не глянув.

― Ти мені подобаєшся, Едзіку. ― Попельський зняв капелюха й почухав шрам на голові. ― У мене до тебе слабкість. І зовсім не через те, що я тебе сюди запхав, і що ми обоє святкуємо іменини в один день, 13 жовтня. Ні. Це тому, що в мене, як і в тебе, є дочка. І я так само, як і ти, люблю її понад усе. Проте на відміну від тебе, я знаю, що відбувається з моєю донькою. А ти ні. А може, хочеш знати?

Гавалюк простягнув руку й узяв цигарку. Попельський підвівся й дав йому прикурити. Едзік з насолодою затягнувся димом, примружуючи очі.

― То шо сі такого робит з мойов доньков? ― запитав він.

― Про все зараз дізнаєшся. Але спершу я повинен дещо довідатися від тебе. Якийсь доліняж[54] на Клепарові півроку тому поцупив документи на ім’я Марцелій Вільк. Зараз ці документи використовує Ірод. Тобі відомо, хто такий Ірод?

― Ні.

― Ти чув про вбивство дитини на Жолкевській?

― Так.

― її замордував Ірод. А чи знаєш ти про те, як іншій дитині переламали ніжки? Цього хлопчика запхнули до бочки на фабриці ультрамарину на Слонечній. На щастя, малий вижив. Про це ти чув?

― Так.

― Багато ти тут чуєш.

Запала мовчанка, яка Попельському навіть сподобалася. Едзік не говорив, коли його ні про що не запитували. Гарна риса.

― Обидва злочини вчинив Ірод. Він користується краденими документами на ім’я Марцелія Вілька. Я мушу дізнатися, хто купив цей крадений паспорт. А може, хтось замовив ці документи, га? Ти можеш мені в цьому допомогти. Достатньо дати мені якусь адресу свого заступника на волі. І тоді ми швидко встановимо, хто вкрав. Твого заступника й доліняжа я, звичайно, відпущу. Але спершу поговорю з ним і довідаюся, хто купив у нього паспорт. Ти можеш мені допомогти, Едзіку. Я прошу тебе.

Гавалюк мовчав, і цього разу мовчанка комісарові не подобалася.

― Хочеш знати, що діється із твоєю дочкою? ― запитав він, пускаючи носом хмари диму.

― Знаю, шо сі діє. Ніц доброго.

― Я неправильно поставив запитання, Едзіку. Треба було запитати не «що діється», а «що сталося». Допоможи мені, тоді я скажу тобі, що сталося із твоєю дочкою.

Знову запанувала глуха мовчанка. Обоє думали про п’ятнадцятирічну Зоську Гавалюк, яку потому, як батька посадили до в’язниці, а мати померла, виховували за Едзікові гроші добрі й сердечні люди. Але їм не вдавалося, власне кажучи, вони й не збиралися, постійно приборкувати бажання дівчини жити у вимріяному нею вищому світі, де панував аромат спокусливих парфумів та звуки англійського вальсу. Коли вона вкотре втекла від опікунів до коханця, який видавався їй заможним, вони просто забули про дівчину, обмежившись тим, що повідомили про зникнення її батькові.

Позаяк Зоська не була надто вродливою і їй не вдавалося знайти щедрого «любого пана» з вищих сфер, вона мусила задовольнитися звуками гармоніки, смаком вареників, пісеньками в запльованих кнайпах і тим, що її постійно обмацували п’яні волоцюги. На свій перший трипер їй довелося чекати набагато менше, ніж на принца на білому коні.

― Назви мені якесь прізвище, якусь адресу, який-небудь телефон. ― Попельському вривався терпець. ― Того, хто зможе мені допомогти добратися до смитрача[55] й до Ірода.

― Шо сі стало з мойов доцьов?

― Візьми собі цигарки. ― Попельський посунув пачку «Єгипетських» до в’язня. ― Усі. Висип собі до кишені. А порожню пачку віддай мені. З номером телефону, із прізвищем, з якоюсь адресою. Із чим завгодно.

― Я си вип’ю. ― В’язень заховав цигарки до кишені, написав щось на пачці олівцем, який лежав на столі й заховав пляшку до кишені. ― Шо сі стало з мойов дитинов?

― А хіба я знаю? ― Попельський підвівся й обтрусив брюки від невидимого пилу. ― Раз так, раз сяк ― як у кожного..

― Шо із Зосьов, ти, мордо собача?! ― Гавалюк теж підвівся й замалим не кинувся на комісара.

― Не знаю. ― Попельський сперся долонями об стіл і пильно дивився на старого злодія. ― Але знаю, що буде з тобою, якщо допоможеш схопити Ірода.