Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

Петр підігнав до нього схарапудженого коня й вистрелив із пістоля сердезі в голову, щоб покласти край його мукам. Хоч як це дивно, але коли він звів пістоль, на обличчі в колесованого з’явився вираз жаху.

– Виходить, життя – щось незмірно цінне, якщо за нього тремтить навіть колесований, – зітхнув Петр. – Творець зле пожартував над людьми, наділивши їх любов’ю до життя й водночас такими характерами, які роблять це життя майже нестерпним.

Далі юнаки їхали вже мовчки.

– Біля в’їзду до кожного міста є стратище, – трохи перегодя озвався Джованні.

– Так, – кивнув головою Петр, – але я щось не пригадую, щоб бачив десь стратище, так добре обладнане, з п’ятьма колесами, яке в досить неприємний спосіб заперечує приповість про зайве п’яте колесо у возі, і з шибеницями, на яких була б більша, я сказав би навіть – божевільна товчія.

– Не розумію, як ти можеш жартувати над такими речами, – сказав Джованні, і обличчя його позеленіло.

– Це я щоб розвіяти твою тугу, – зітхнув Петр. – Бо я збрехав би, друже мій, якби запевнив тебе, що не боюсь і що в мене всередині не тремтить усе зі страху, а по спині не бігають мурашки. Ми ідемо назустріч чомусь страшенно небезпечному, назустріч халепі, від якої віє цвинтарем, і якби я так не злякався, то зареготав би, усвідомивши, скільки ми здолали всіляких труднощів і з чим боролися – тільки заради того, щоб потрапити в нову тарапату.

– Я не бачу жодної можливості для якоїсь нової тарапати і не розумію, про яку небезпеку ти весь час торочиш, – сказав Джованні.

– Невже ти не бачиш бодай того, – здивувався Петр, – що герцог Танкред, хоч він і непоганий як дядечко, зате правитель небачено жорстокий? Це треба обмізкувати, бо в цьому є й певна перевага, а саме: правителя, який так поводиться, без сумніву не люблять.

– Я тебе не розумію, не розумію й не хочу розуміти, – уперто правив своєї Джованні.

Петр зупинив коня.

– Розумієш ти чи ні, Джованні, але послухай, що я тобі пораджу. А втім, ні, я тобі не раджу, я прошу тебе: забудь, що ти граф Гамбаріні, не відкривай нікому свого імені й не рвись до свого палацу, поки ми до найменших подробиць не довідаємось, що зайшло між твоїм батьком і герцогом.

– Хоч я й виключаю, що між ними виникли якісь незгоди, але якщо ти так на цьому наполягаєш, то гаразд, хай буде по-твоєму, – погодився Джованні.

– Дякую, – сказав Петр. – Поки що ми зупинимось у заїзді, але про те, хто ти, нікому анічичирк.

Вартовий біля брами, озброєний важким мечем й алебардою, в металевому шоломі, який закривав йому голову аж до потилиці, перегородив їм шлях, щоб запитати про мету їхнього приїзду до Страмби, а коли з неприязної відповіді Джованні зрозумів, що це, мовляв, його не обходить, що перед ним – вельможний пан, спробував утиснути йому й Петрові по маленькій пергаментній картці з настійливою рекомендацією ретельно її зберігати, бо без цієї картки, якщо вони захочуть покинути місто, ні його, ні компаньйона, ні з цієї, ні з будь-якої іншої брами, – а їх у Страмбі аж шість, – ніхто не випустить. Джованні рішуче запротестував проти такого ганебного й образливого для дворянина ускладнення, але Петр примирливо простяг до вартового долоню.

– Давайте сюди, – сказав він і взяв картку.

– Схоже на те, що ми помінялися ролями, – зітхнув Джованні, коли вони в’їхали до міста. – Раніше ти ніколи не дозволяв себе buzerare.

– Твоя правда, – погодився Петр. – Мабуть, я старію.

Круті й кривулясті вулички Страмби, міста спокійних кушнірів і рукавичників, які ходили неквапливо й з гідністю, – страмбські рукавиці в ті часи славились не менше, аніж міланська зброя, – складно переплетеними і з’єднаними сходами підворіттями, місточками й переходами обов’язково вели до головного майдану під назвою piazza Monumentale – італійського спадку римського форуму, великого квадрата, гарно викладеного пісковиковими плитами, від чого він нагадував велетенську залу без даху. В північній його частині височів герцогський палац, спершу збудований з каміння, вибитого з давніх фортечних мурів Страмби й руїн римського віадука, похмурий у своїй красі, з чотиригранними вежами, оточеними галереями на консолях і відділений від решти майдану глибоким трав’янистим ровом, через який до широкої брами вів легкий дерев’яний міст. За сто п’ятдесят років свого існування палац постійно перебудовувався й розширювався і поволі набував вигляду самостійного містечка з власними вулицями й окремими будинками; переростаючи своє первісне призначення – приватної резиденції герцогської родини, він з часом обернувся на величезну адміністративну будівлю, в якій розмістилися суд, тюрма й казарми міської залоги.

Перед палацом, займаючи третину майдану, стояла старовинна антична статуя імператора Веспасіана, який сидів на коні й незрячими очима пильно вдивлявся в невидимого ворога, – це можна було виснувати з того, що він саме схопився за меч і суворо насупився.

Величезний храм, славний своїми мармуровими сходами й бронзовою брамою, на митецьких барельєфах яких було зображено визначні сцени з житія святого, котрому й було присвячено цей храм, починаючи з того, коли з очей йому спала полуда і він перестав бути Саулом, або Савлом, а став Павлом, прикрашав лівий, тобто східний бік piazza Monumentale; навскіс, на західному боці майдану, здіймалася прегарна елегантна чотириповерхова будівля з відкритими сходами, які стерегли два кам’яні леви; ця будівля, оздоблена колонами й