Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Ватажок заспокоїв:

— До аптеки ще далеко. Встигнемо ще подумати, що здавати і що казати.

Друзі погодилися з Кузьмою. Часу залишалось обмаль. Квапливо зняли намет. Один лантух набили травою, у другий поклали глек і все перенесли у човен.

Сумне було прощання солкоршуків з бухтою. Вони мовчки пливли до гирла. Човен підхопила крута хвиля, сильно гойднуло. Це вже було справжнє море, де гуляв вітерець, не те що у затишній бухті. Хлопці щосили налягли на весла і благополучно проскочили гирлову протоку.

На небокраї солкоршуки помітили цяточку, яка швидко збільшувалась. То наближався сейнер «Баклан».

За кілька хвилин хлопці по мотузяній драбині піднімались на палубу сейнера, рибалки допомогли їм перевантажити майно і Рекса.

— Вітаю робінзонів! — привітав гостей капітан. — Бачу, у вас непогані справи. Корінців багато насушили?

— Було діло, — уник прямої відповіді Кузьма.

— Чому ж такі сумні та невеселі? — посміхнувся капітан.

Прикривши долонею очі від сонця, він дивився вперед. А коли повернувся обличчям до корми, побачив чорний глек, який визирав з недбало кинутого лантуха. Капітан мовчки втупився у нього, потім підійшов ближче і оглянув з усіх боків.

— Степане, а підійди-но сюди, — покликав рибалку.

Той підійшов.

— Іване Федоровичу, це бідон із фелюги «Сватенко Марія». Точно. Дивіться, і запасні частини у ньому. Як же він потрапив на сейнер?

— Це твоя робота, Сашко? — запитав Іван Федорович.

— Так.

— А де ж «Сватенко Марія»?

— У бухті, біля острівця. Там, де скеля.

— Глибоко?

— Та ні, метрів з шість буде.

— Розтрощена?

— Цілісінька, у лівому борту лише невелика пробоїна. Мотор лежить на палубі.

— Ти і не уявляєш, хлопче, який ти молодець! — Капітан поплескав Сашка по плечу.

— Тільки не розказуйте, Іване Федоровичу, про це нікому, особливо нашій старості.

— Чому? Ми ж другий рік шукаємо фелюгу у морі. Всі рибалки вам скажуть спасибі.

— Але зачекайте, хоч тиждень помовчіть.

— Не збагну.

— Це таємниця солкоршуків.

— Хто вони, ці солкоршуки?

Запитання залишилось без відповіді. По очах співрозмовника капітан зрозумів, що йому більше нічого не скажуть, і погодився:

— Гаразд, хай буде по-вашому — помовчу.

Сейнер наблизився до Деркулів, пришвартувався. Солкоршуків ніхто не зустрічав. Вони тихо розійшлися по домівках.

Влітку Сашко завжди спав на розкладачці за хатою під шатами виноградних лоз. Повернувшись з мандрівки, він ліг спати рано. Заснув одразу. Серед ночі прокинувся від підозрілого шурхоту. Підвів голову і сторожко озирнувся. Навкруги панувала тиша. Повний блідий місяць висів над Деркулями. Все навколо: і виноградні лози, і очерети — мерехтіло сріблястим сяйвом і від нього здавалось таємничим і казково гарним. Шурхіт повторився. Хлопець став придивлятися і побачив як біля паркана вовтузилась якась тваринка. Більша за кота, але не схожа й на пса. Сашко спочатку подумав, що це йому сниться. Але ж ні! Примара перетворилась на рухливий килимок і поволі розтанула у серпанку ночі. Хлопець ліг на другий бік і заснув міцним передранковим сном. Прокинувся разом з очеретяними співаками. З насолодою прислухався до знайомих голосів — одразу ж відзначив для себе: зовсім близько, за парканом, недавно оселилась очеретянка, перед поїздкою на острів вона там не озивалась.

А коли звернув увагу на лантух, який учора приніс із сейнера і залишив під кущем винограду, був здивований — у ньому зяяла величезна дірка. Сашко підійшов до нього і виявив дивну річ: зникли рештки солодких корінців. Що це таке? Хлопець з острахом озирнувся і на мокрому ґрунті помітив чітко відбиті сліди звіра. Вони були точнісінько такі, як там, на березі бухти. Слід вів до паркана. Сашко пішов, куди вели свіжі маленькі ямочки, ближче до очерету вони наповнились водою. Ледь помітна стежина привела до невеличкої галявини, де вся земля була засліджена злодієм. І тут, на диво, лежали акуратно складені віхтики солодкого коріння. Отже, поблизу має бути помешкання злодія! Хлопець причаївся серед очеретяних хащ. І ось тріснула очеретина. Хлопець лише скосив очі у той бік і побачив чималого пухнастого звіра. Так, це була нутрія.

Дехто із деркульчан тримав у загінчиках цих вельми цінних хутрових тваринок, але неволя не подобалась їм, і вони при першій же нагоді тікали від людей, ховалися в очеретах. Нутрії знаходили там притулок і їжу, їх ніхто не переслідував.

Сашко поворухнувся — і нутрія зникла. «Значить, і в бухті живуть вони», — зробив висновок хлопець. Пухнастим є де розгулятися в очеретах степової балки. Їм, певно, дуже подобається солодке коріння, пахощі якого вони чують здаля.

Тепер, розкривши таємницю загадкової пропажі, Сашко зовсім не дивувався з пристрасті звірів до солодцю. Він знав, що тварини заготовляють на зиму харч. Напевно, солодець служить їм за десерт, як дітлахам цукерки.

Сашко не повернувся додому, а відразу пішов до Кузьми. Потім удвох зайшли до Тараса. Товстуна не турбували — нехай закінчує модель вітрильника. У солкоршуків виникла ідея: якомога швидше обстежити балки навколо бухти й забрати солодке коріння, доки його нутрії сушать, а то буде пізно — сховають у свої хатки.

Опівдні солкоршуки знову були на березі бухти Солодкого коріння: доїхали сюди попутною машиною. Хлопці відразу звернули увагу, що біля острівця снували човни: Іван Федорович перевіряв їхнє повідомлення — шукали «Сватенко Марію».

Солкоршуки попрямували до знайомого яру, з якого витікав струмочок.